Від Мальти до Магадану - Євген Куцик

наче іграшкові, з відкритими тамбурами. Мабуть це була вузькоколійка, і такими вагонами їздили ще наші бабусі при найяснішому цісареві Франц-Йосипові за мамуні Австрії. Посідали, зайнявши цілий вагон, засвистіла «старушка льокомотива», здригнули вагони і поїхали.

Їхали довго в гори до станції Айхштедт. Вже зі станції ідемо дорогою до костелу, який знаходиться на краю містечка. Тепер це вже не костел, бо з нього зробили військовий збірний пункт.

Вівтар накритий плахтами, а головна нава заставлена трьохповерховими залізними ліжками.

В залі повно німецьких вояків з різних частин. Воші цілими арміями повзають по ліжках. Зал майже не опалюється, і тому доводиться спати одягненим.

Читають якісь лекції, яких ніхто не слухає. Нема ніякої дисципліни, німці вештають один поміж другого, де б тільки щось виміняти на куриво. З цією справою тут дуже важко, та і з харчами не весело. Грають в карти та інше. Тримаємося купки і не хочемо з ними мати ніякої справи. В розмовах з ними відчуваємо, що їх настрій знаходиться на найнижчому рівні. Все одно ми їм не віримо. Слава Господу, що ми тут пробули не довго, тобто трохи більше тижня.

Зранку на апелі вичитують наші прізвища. Крім нас, викликають ще 60 вояків німців. Всіх нас разом ведуть купатися, видають чисту білизну, а опісля — на медичний огляд, де роблять прививки. Всіх нас ізолюють від решти завошивленого війська. Наступного дня виїжджаємо.

На збірному пункті, дозволю собі його так назвати, відчуваєш себе завішаним в повітрі, ні вниз, ні вверх. Якби не умови «життя», а вірніше існування та незнання, що тебе чекає в майбутньому, дуже шкода було б покидати таке гарне гірське містечко, навколишній краєвид та ще до того ж спокій і тишу.

Після всіх процедур нас вже 120 вояків, ідемо на станцію і таким самим поїздом їдемо в Нюрнберг. На той раз приїжджаємо на головний вокзал, який вже трохи відремонтований. Зі станції ідемо на другий кінець міста до касарень ім. А. Гітлера, де нас і поселяють.

Місто дуже знищене внаслідок численних бомбових ударів, чого не можна сказати про касарні. На них не впала, мабуть, ні одна бомба, і то виглядає, що тут є найбезпечніше місце.

Касарні дуже великі і займають цілий квартал. Коридори і туалети виложені білою плиткою. Вимикачі в темноті світяться. Кімнати невеликі, розраховані на шість осіб, радіофіковані. Ліжка металеві, двоповерхові, одним словом, як на ті часи, комфортно.

Нас розподіляють по кімнатах, видають постіль та гарячу їжу. Той день маємо вільне, а завтра вже розпочнуться заняття, згідно з розкладом.

11 УФА вишкіл

На початку на апелі нам зачитують наказ, що відтепер ми рахуємося курсантами 11 УФА лергангу (11 унтерфюрер анвертер лєргану), тобто є курсантами підстаршинського вишколу радіозв'язку.

Заняття проводять з нами німецькі підстаршини (мабуть, в цивілю вчителі) на німецькій мові.

Проводяться з нами лекції по фізиці, радіотехніці, методиці користування морзянкою, передаванні, прийманні, шифруванні та дешифруванні тексту. Це все проводиться в спеціально обладнаних кабінетах, де імітуються різні умови: тряска, коливання.

Але ті заняття довго не протрималися. Нас все частіше зривають з занять та використовують на інших роботах (демонтаж гаражного облаштування та інше), яке вантажимо на вантажні авта, що вивозять те причандалля в невідомому нам напрямку.

Частішають також бомбові нальоти, але під кожним корпусом є добре влаштовані залізобетонні бомбосховища, але все одно при падінні бомби все здригається та чути завивання, коли вона летить.

На даху кожного корпусу є майданчики, на яких стоять зенітки. Під час нальоту визначають групу по черзі, яка допомагає зенітникам, як обслуга.

То були дуже неприємні хвилини. Якщо на землі ти маєш можливість десь заховатися, то там ніякої. З даху було видно весь жах бомбових ударів і здавалося, що ти знаходишся всередині пекла.

При даній ситуації між нами в розмовах висловлювалися передбачення, що ми тут довго не затримаємося. Незабаром так і сталося. Ми всі виїзджаємо до Праги, де, пробувши один день, їдемо 30 км на північ від Праги до міста Мельник.

Невелике чеське місто Мельник розташоване над рікою Лабою (Ельба), яка ділить його на дві частини. Східна частина міста в більшості гориста та старовинна, західна полога з піщаним грунтом. Дві частини міста з'єднує досить довгий міст. Ріка Лаба тут є ще суднохідною. В східній частині міста є висока гора, на якій розташований старовинний замок з вежею. Цей замок, мабуть, побудований в XVII–XVIII ст. На вежі того замку німці влаштували спостережний пункт.

За всіма даними, до війни, а може і до нашого прибуття, тут був чеський національний музей.

Після прибуття нас тут поселили. В замку, як в музеї, було на що подивитися та незручно було мешкати. Не було ліжок, не було де прилягти.

На стінах висіла старовинна зброя, якісь портрети та інші старовинні речі. На балюстрадах висіло дуже багато оленячих та ще інших рогів тварин, і під кожними були таблички, коли і де їх впольовано. Роги нам дуже знадобилося, бо на них ми собі порозвішували зброю, «баняки» (шоломи) та інше вояцьке причандалля. Хоча офіцери не дозволяли нам цього робити, але вдавали, що того не бачать. Полягали спати, хто на ліжку під бальдахімом, хто на фотелі, а хто на столі.

Біля замку була прибудівка, де знаходився ресторан. Шпіс видавав нам талони і ми там харчувалися, їжа була смачною, але як завжди, для вояка було мало. Сидячи за столиками, накритими скатертинами, ми почувалися гідно, не дивлячись на те, що чехи від злості скрипіли зубами, але вдіяти нічого не могли.

Одного разу нас з товаришем на подвір'ї замку зустрів німецький офіцер та звернув нам увагу на те, що ми до міста ідемо в старих блюзах. Не слухаючи пояснень, завів нас в комірку та наказав видати нові блюзи, на ковнірах яких були нашивки еСеС.

Так ми позбулися своїх відзнак приналежності до дивізії «Галичина». Заступитися за нас було нікому, бо