Від Мальти до Магадану - Євген Куцик

П'яні танкісти, водії, не справившись з керуванням, ламали огорожі, стовпи, і навіть сільські хати.

Минуло багато днів, як я тинявся дорогами Чехії, іноді плутаючись через невірну інформацію.

Одного дня, в неділю, пополудні я прийшов до села Рогожец. Голодний та змучений, на краю села я приліг під цвинтарною огорожею відпочити та незчувся як заснув. Скільки спав, не знаю, але коли мене розбудили, вже смеркалося.

Біля мене стояв чех, років п'ятдесят, з дружиною. Перші його слова були, що я дуже сильно сплю, а далі стали мене розпитувати, хто я такий, куди і звідки іду. В мене були одні пояснення: вертаюся з Німеччини з роботи та хочу дістатися додому.

Після моєї брехливої розповіді, в яку вони не повірили, як я пізніше зрозумів, запропонували мені попрацювати в них на господарстві, бо їх наймити пішли в партизани допомагати руським. Це було так сказано, що я зразу їх зрозумів, як і вони мене.

Я погодився на їхню пропозицію, і ми всі разом пішли до їхньої хати. Я з його цілою сім'єю вечеряв за одним столом. Вони дискретно подивляли як я їв, мабуть не вірили, що можна бути таким голодним. Це вперше за кілька тижнів я їв по-людськи добру їжу.

Я був дуже радий, що якийсь час буду мати дах над головою, не буду волочитися по дорогах та жебракувати. А там далі якось буде, Господь допоможе.

Я став сільським наймитом в господаря Йозефа Возяба в селі Рогожец, Чаславського повіту, Чехословакія.

Господарство було велике: 86 гектарів землі, дві пари коней, шість корів та з десяток свиней. За нашими галицькими оцінками, це був багач, а по східному — кулак. Комуністична ідіотична назва: людину називати кулаком або хліб кірпічом, таких прикладів можна було б назвати багато, якими і до нині інколи користуються наші люди, але тій темі не тут місце.

Сім'я Возябів це — господарчого дружина, донька 14 років та синок 8 років, є ще батько господаря віком близько 80 років, якого я називав старим грибом. Крім мене є ще прислуга, яка ходить біля корів та свиней. Всі ми їли за одним столом, наче одна сім'я.

Ранком всі снідаємо, господиня дає кожному вузлик з їжею в поле. Господар з дружиною їдуть одною фірою в поле, а я зі старим грибом другою на інше поле. Спочатку старий гриб «давав мені перцю», але пізніше з'ясувалося, чому саме.

В період першої світової війни старий гриб воював в Росії, і колись там москалі забрали в нього годинник та чоботи. З тих часів він органічно ненавидів москалів. Коли пізніше я йому пояснив, що я не москаль та нічого спільного з ними не маю, його відношення до мене зовсім змінилося.

Часто вечорами після вечері за столом вони розпитували про радянську систему, особливо їх цікавило радянське сільське господарство. Я старався уникати тієї теми, не знаючи їхнього відношення до цієї теми. Але «розкусивши» їх, я став їм говорити правду про колгоспи. Моїм розповідям вони не давали віри, що така система може існувати. Не вірили моїм розповідям, як працювали в колгоспах, про мільйони людей, які вмирали голодною смертю, та про інше. Але це все сприймалося, як брехливі наклепи, фантазія та ворожа пропаганда. Вночі я переживав за ті розмови, що зі мною буде, як вони донесуть на мене, або хтось інший підслухає. На щастя, такого не сталося.

З часом я відчув, що господар з деяких інших джерел отримує інформацію, яка підтверджує мої слова. Вони стали більш довірливо сприймати мої розповіді.

Найбільш болючим місцем для них було те, що при організації колгоспів їм доведеться віддати весь свій господарський реманент. При таких розмовах старий гриб «закипав». Пізніше я вже відмовлявся вести розмови на цю тему, боячись бути причиною його серцевого нападу, про що я сказав йому у вічі, що такі розмови є шкідливі для здоров'я.

Діти господаря мене полюбили, особливо доня старалася у вільний від роботи час бути біля мене, дуже хотіла щоб я вчив її української мови, їхні батько та мати те заперечували, і ніякого незадоволення від них я не почув. Я дуже старався вести себе коректно, не даючи ніяких приводів, тобто тримати віддаль.

Час ішов, а з ним і міцніла радянська (чеська) влада на селі. Одного дня господар в розмові зі мною сказав, що влада села зацікавилися такими, як я, тобто в тому числі і мною, та попросив мене не дуже афішуватися в селі. Він пояснив це завистю сільської голоти. Крім того, він виявив готовність, у випадку потреби, переховати мене деякий час, поки не пройде та «гарячка» і не заспокоїться.

Така розмова повторилася ще раз пізно вечором за столом в присутності цілої сім'ї, і всі схвально віднеслися до пропозиції господаря, що я повинен на деякий час зникнути з поля зору, а там далі все і влаштується. Але я мав іншу точку зору на те все.

Такі розмови повторювалися ще неодноразово, тільки тепер господарі переконували мене моїми ж розповідями про радянську дійсність. Я здогадувався про плани господарів на майбутнє відносно мене та своєї дочки Еви, а також майбутнього їхнього господарства. Але був свідомий того, що вже як когось візьмуть під «колпак», то марна справа що відпустять.

Але як я вже згадував, в мене була своя точка зору. Мені, хлопцеві з міста, не всміхалося бути сільським наймитом. Не знати, скільки, та як довго мені довелося б переховуватись, при тім порядна та чесна сім'я могла мати через мене великі неприємності. При тім їхня дочка Ева ще дитина, тому могла пізніше змінити своє вподобання. Та останнім найважливішим аргументом було повернення до своїх батьків. Не згадую про Україну, бо вона стала поневоленою більшовицькими окупантами, окрім цього, була велика туга за Львовом.

Зваживши всі за і проти, я таки вирішив виїхати, про що сповістив господарів. Господиня розплакалася, з нею і прислуга, ба навіть старий гриб розчулився.