Від Мальти до Магадану - Євген Куцик
Зміна нашивок з лева на еСеС була для нас дуже невигідною, особливо, коли виходили до міста, тоді треба було бути більш обережним. Чехи до левів ставилися непогано, чого до еСеС годі сказати. Здогадалися, якими мотивами керувався німецький офіцер, який наказав нам змінити блюзи, фактичною метою його вчинку було змінити нашивки.
На вулицях міста до нас іноді приставали чехи (підвипивші герої) з пропозиціями переходити на їхню сторону, тільки не знати, на яку? (більшовицьку, може?). Але жоден з нас не піддався на їхні провокації, а навпаки, пояснював, хто такі більшовики, але нам не вірили, що таке може існувати. В тому вони самі пізніше переконалися.
Незабаром нас, 120 вояків (вишкіл), передислокували в іншу частину міста, та розташували в якійсь колишній школі. Крім нашого вишколу, в місті було багато інших німецьких частин, в тому числі, вермахту. Можна сказати, що місто в той час було перенасичене військом.
Умови перебування тут були більш сприятливими. Їжу регулярно привозила польова кухня, а іншими побутовими послугами ми користувалися через чеські заклади. Наш командир, німець, унтерштурмфюрер, кожного разу нас попереджував бути обережними і поодинці не ходити. Ми завжди були в бойовій готовності.
Ми займалися різними військовими справами: патрулюванням по місту, несенням варти на різних об'єктах, і не тільки військових. Нас також часто приєднували до німців в акціях проти «червоних партизан», які активізувалися з наближенням фронту. Під впливом комуністичної пропаганди чехи ставали «моцаками».
Одна із таких акцій мені добре запам'яталася, бо відбувалася на самий латинський Великдень. Нас на вантажних автомобілях вивезли в район для прочісування терену від партизан. Більше доби ми знаходилися без сну та їжі, чомусь польова кухня не спрацювала.
Після зняття з позицій ми були дуже змучені та голодні, і нам до приходу транспорту дали вільне. Чехи в той час ситно святкували своє свято.
Під одним тином біля хати була лавка і ми посідали собі та позакурювали. З тої хати вийшли два чехи та гостинно нас запросили до хати. Спокуса була велика, і ми зайшли. В хаті стіл був заставлений всякою їжею та випивкою, Склавши зброю в кут кімнати, накинулися на їжу. Але коли ми запримітили що чехи ховають нашу зброю від нас, моментально щезла наша втома і голод. Ми зірвалися і примусили чехів відступити. Не подякувавши за гостину, вийшли з хати.
Коли ми вже всі були на подвір'ї, чехи стали нас просити, щоб ми нічого не говорили про цей випадок своїм командирам. Ми, порадившись між собою, дали на це згоду, але попередили їх, щоб вони більше не пхалися до війська. Ми були свідомі того, що за нашу поведінку нас можуть німці також покарати (влізли до ворога в хату).
Незрозумілим для мене залишився вчинок чехів. На що вони розраховували? Якщо б ми не прийшли на збори, нас негайно стали б шукати і перевернули б ціле село. У випадку нашої загибелі, це село стало б другими чеськими Лідіцами. Кожному було зрозумілим, що закінчується війна, але сила німецького війська для такого села була колосальною, тим більше, що Прага була дуже близенько, і в тому районі була велика концентрація німецьких військ. Я пояснюю собі це тим, що дії чехів були необдумані і, під впливом алкоголю, могли мати трагічні наслідки.
Приблизно через місяць чехи були звільнені «армією освободітєлькою» і тоді могли потішитися новою окупацією. Якщо німці до деякої міри поводилися з чехами толерантно, то совєти не панькалися, і явно грабували все, що можна було грабувати. Весь цей бандитизм я бачив на свої власні очі, ідучи дорогами Чехії вже після закінчення війни. А що творилося під час війни, то вже можуть розказати самі чехи.
Якщо було б все так добре, то не було б празької весни 1958 року, це майже те саме, що і на Мадярщині, де совєтські танки місили людей.
Настала перша декада травня 1945 року, а з нею наближався кінець війни. Артилерійська канонада ставала все гучнішою. Безперервний гул пролітаючих літаків. Рух військ жахливий: одні йдуть на схід, інші на захід, повна плутанина, а ще до того сонце нестерпно жарить. Отримуємо наказ готовності та маршовий пайок і в повному бойовому риштунку відправляємось на фронт.
Маршируємо ми майже цілий день з кількахвилинними зупинками на відпочинок. Сонце жарить, пилюка, бо йдемо польовими дорогами. Каву, яку зранку зафасували, давно вже випили, а більше немає де напитися води. Кожна дрібничка з кожним кроком набирає все більшої ваги, і тому все, що можна, викидаємо по дорозі. З кожним десятком метрів все гучніше чути фронтову стрілянину. Над головами часто пролітають винищувачі, які щедро поливають нас з бортової зброї. З початку ми розбігалися та ховалися (не було де ховатися, лише лягали), а далі набридло, перестали звертати на це увагу.
Під вечір заходимо в село Лібох та розташовуємося в якійсь великій стодолі. Напилися з криниці свіженької холодної водички та трошки обмочили лице, а далі треба було б перекусити, але на це вже часу не вистарчало, бо командир оголосив збір, і всі на вихід.
Нашим завданням є стати в шеренгу напоготові зі зброєю і нікого не пропускати позад себе. Перед нами велике скупчення німецького війська різних частин, навіть є вояки з люфтваффе. Страшний безлад, де-не-де доходить до потасовки. В декого не витримують нерви і стріляють. Офіцери сваряться між собою, навіть хапають один одного за груди. Ми в тій колотнечі вже нічого не вартуємо. Ми в тій масі війська розчинилися, як крапля чорнила в склянці води, це все виглядає як повне вар'яцтво.
Я подумав, щоб то не було, але стріляти у вояка, який носить такий самий мундир, як я, буде дуже аморальним вчинком з моєї сторони. Я не НКВДист, який йшов позаду солдат та при найменшій підозрі стріляв своїм в спину. До кінця війни залишалося кілька годин, а може вже він і був, тому та затія є безглуздою. Треба негайно щось робити, негайно знаходити вихід із цієї прикрої ситуації, щоб не вскочити в ще гіршу або взагалі тут загинути.
Порозумілися ще з одним побратимом, що
