Від Мальти до Магадану - Євген Куцик

Нашим командиром стає унтерштурмфюрер Рачинський.

Унтерштурмфюрер Рачинський (на жаль забув ім'я) — старша приємна людина, він відносився до нас більш по-батьківськи, ніж зверхньо, мав поранену ліву руку, тому майже завжди тримав її зігнутою. За провину ніколи нікого не карав, лише, прочитавши «літанію» (як ми називали), відпускав з «миром». Ми його шанували і тому старалися не порушувати дисципліну.

Після мого повернення додому в розмові з однією панею я довідався, що він був старшиною в українській армії. За часів польської окупації мешкав на вулиці Міялчинського (пізніше Уральська, тепер Парфановичів), і тому вона його добре знала. Більше даних про нього я не знаю, як і не знаю про його подальшу долю.

Заступником чи помічником унтерштурмфюрера Рачинського був штандартенюнкер Поліщук. Говорили, що він родом з Волині. Був малорозмовний, рідко посміхався. Ставився до нас офіційно, в контакти з нами не вступав і тому годі про нього щось сказати.

Шпісом (це щось подібно до відділу кадрів) був штабшарфюрер на прізвище Сливка, галичанин. Низького росту, грубенький, любив при апелі пожартувати і часто, де потрібно і не потрібно, вставляв слово «отже кажу», що приводило нас до сміху, особливо тоді, коли рапортував німецькому офіцерові, вставляючи своє слово «отже кажу». Це також приводило до сміху німців. До нашої служби він не втручався, а займався кадровими та господарськими справами.

Після жорстокої німецької дисципліни на вишколі в Мальті ми полегшено зітхнули. Дисципліна була набагато м'якшою, чого про службу й годі сказати. Як пізніше з'ясувалося, служба була важчою та небезпечнішою.

Ми проходимо інтенсивний курс вивчення морзянки, вивчаємо і радіоапаратуру.

Радіоапаратура була німецького виробництва «Телєфункен», типу «Берта-1», «Берта-2», переносні польові радіостанції передавально-приймальні, вагою в 4 кг., було що носити, окрім акумуляторів та іншого причандалля, як унформери, акумулятори.

При виході на місцевість, під розписку, нам видавали діючі шифри, ключі, якими ми користувалися при передачі повідомлень. За втрату шифру група несла відповідальність перед військовим трибуналом, а це звісно був тільки розстріл. І тому ми їх дуже берегли.

Паралельно з навчанням радіосправи проводять з нами піхотні навчання. Стрільба по цілі, метання гандгранат, стрільба з фаустпатронів та іншої зброї. Те все робиться з виїздом у навколишні села поблизу міста Жиліни (тоді Зіліна).

Крім вишкільних занять, нас посилають для охорони (варти) важливих об'єктів, а також патрулювання по місту.

Після попереднього вишколу радіозв'язку нас посилали на практику в терени, тобто в села. Для того ми мали право тимчасово реквізувати будь-яку хату чи об'єкт для встановлення радіостанції. Перед тим наші командири завжди нам нагадували про коректне відношення до місцевого населення. Ті приписи ми виконували ще з більшою старанністю. Бачучи бідну хатину, ми не тільки робили свою справу по радіозв'язку, але допомагали, чим могли в господарстві. Нарубували дров чи відремонтовували паркан або стайню та інше. Мешканці села старалися нам віддячити, чим могли, тобто нагодувати гарячим обідом. Особливо було там весело, де знаходилася дівчина чи гарна вдовиця, там зав'язувався роман.

Були прохання зі сторони жінок залишитися та гарантії переховування на час війни, але за час нашого перебування не було ні одного випадку дезертирства з нашого батальйону. Хлопці не піддалися агітації (не у вірності німцям, а в солідарності до своїх побратимів).

Дуже часто нас вивозили на вантажних авто для облав та прочісування навколишніх сіл та лісних масивів від більшовицьких банд. Партизанами їх годі назвати, бо це буде зневага до нашої УПА.

Це була зграя грабіжників, бандитів та насильників. Прикриваючись назвою «партизани», вони в своїх діях допускалися злочинів під виглядом боротьби з фашизмом, нехтуючи всіма законами людяності до місцевого населення.

Ми заходили в хати, світлиці та перевіривши, що там нікого більше немає, виходили. Ми не робили так, як співають у пісні: «розбивають старі скрині, шукають бандьорів». Наявність будь-якої цивільної речі в стрільця могла викликати підозру в грабунку, і як наслідок польовий суд, який завжди мав трагічні наслідки. Ми навіть не приймали від словаків згортки з їжею, які іноді вони старалися нам подарувати.

Про дії більшовицької зграї ми довідувалися від самих словаків. Місцеве населення було раде здихатися бандитів, які називали себе «партизанами».

Мушу написати правду, що не все словацьке населення ставилося до нас добре. Деякі вели себе стримано, це було наслідком нашої німецької уніформи, леви на ковнірах не бралися до уваги. В меншості було і вороже ставлення до нас, це явно були комуністи. Нас підбадьорювала думка, що вони ще «пізнають, по чому лікоть маслянки», тобто ще їх пізнають, як ми ковпаківців.

Метою совєтських «партизан» було застрелити якогось німця, щоб пізніше викликати репресію німців на ціле село, яке тоді підлягало знищенню. Наші упівці старалися того не робити. Як робили, то вже між селами, чи ще десь, щоб невинний нарід не терпів.

Словаки старалися терпеливо чекати кінця війни, не вмішуючись в конфлікти. Свідомо знали, що між такими потугами їм нема чого робити.

Важка була наша служба. Іноді доводилося цілу ніч пролежати на снігу, а пізніше по тому снігу брести через ліси, то в гору, то в долину.

Іноді не спрацьовувала кухня і тоді доводилося їсти замерзлий хліб з консервою. Тоді навіть і сто грамів не допомагали, та їх і не було.

На латинське Різдво, 25 грудня, ми одержали святковий пайок, та крім того, ще півлітри горілки на двох. Вільні від служби, ми влаштували собі забаву, а пізніше сіли грати в карти та затрималися аж за північ. На столі ціла купа корон, весело, і не зчулися, як до кімнати зайшов унтерштурмфюрер Рачинський. Він тоді чергував. Побачивши що робиться, він нам прочитав мораль, забрав карти, та згріб ту купу грошей, заявивши, що вони підуть в компанійну касу для закупки продуктів на наше Різдво. Хлопці зуміли при його відході витягнути ті карти з його кишені та продовжили гру до ранку.

Перед нашим Різдвом Рачинський вивів нашу компанію за місто, ніби для муштри, а фактично, роздавши забрані з каси гроші, наказав купити необхідні продукти для святкування Різдва, що