Від Мальти до Магадану - Євген Куцик
Підходив кінець серпня, а з ним і кінець нашого вишколу.
Першого жовтня вишкіл закінчився. Зворотна дорога майже та сама. Автобусами їхали до станції Шпітталь, де вже на нас чекають шість товарних вагонів, які підчіпляють до якогось поїзда. В Бреславі наші вагони причіпляють до якогось військового ешелону, який прямує на північ. Фактично, ми ще не знаємо, куди їдемо. Але вже трохи здогадуємося, що нас везуть до дивізії в Нойгамер. Це і справдилося. Ми на станції Саган.
Дивізія«Після численних домагань з боку ВУ (військової управи) та дивізійного штабу, німецьке командування, під оперативним керівництвом якого тоді перебували протиповітряні формування у складі 6547 українських юнаків з Галичини, погодилося перевести тільки 250 з них (до того перевезених через Нєполоміце до вишкільного табору в Мальті, Австрія) для восьмитижневого навчання поводженню із зенітною артилерією. Більшість з них скеровані на підстаршинський вишкіл до Ляуенбургу.»[1]
Тут я повинен внести своє доповнення.
1. В Мальті з нами ніяких навчань по поводженню із зенітною артилерією не проводилося. Зеніток тут не було, і ми їх в очі і не бачили.
2. Мене в числі 60 стрільців скеровано на підстаршинський вишкіл радіозв'язку до Нюрнбергу.
За долю наших побратимів, одновишкільників з табору в Мальті, я не можу нічого написати, бо ми були першими, яких вислали на вишкіл.
До Відня їдемо тією ж зворотньою дорогою, а далі прямуємо на північ до станції Саган. Від станції Саган маршем приходимо до того «славного» для нашої дивізії вишкільного табору Нойгамер.
Сумний це був табір та навколишня природа. «Ляскі та п'яскі» (як кажуть поляки). Поселили нас в конюшнях, мабуть тому, що ми скоро мали звідти від'їхати. Воно так і сталося, бо вже вся дивізія виїхала, лише деякі частини ще тут були.
За їжу навіть не хочу згадувати. Ми звикли в Мальті до трохи кращих харчів і тому стали співчувати нашим побратимам та їхній витримці. При такій екзецирці та таких харчах дуже важко.
Суворі умови, такі як німецька дисципліна та муштра, які інколи набирали вигляду знущання та ідіотизму.
Поневолі пригадалися правдивість слів пісні, яку співали наші старші побратими:
Послухайте ви, панове, Який еСеС є моровий: В п'ятій рано ми встаємо, Чорну каву фасуємо. А в семій ідем в гелєнди, Штурмшарфюрер каже зінген, А в гєлєндах екзецирка, Шітцен, кеттен знову збірка, Як з гєлєндів ми вертаєм, Аусбільдерів проклинаєм: Бодай ви всі поздихали! Що нам нині в сраку дали. Ми фасуєм чвертку хліба, Деко масла, як на діда, А як бульба де знайдеться, Молодий еСеС аж сміється, А в десятій йдемо спати, Бо за нами йдуть шукати.На наше щастя, тих три дні, які ми пробули в Нойгамері, нас нікуди не ганяли, мабуть все командування було зайняте передислокацією рештків дивізії на Словаччину. Про свою подальшу мандрівку ми вже тут дізналися. Ті самі вагони причіпляють до великого ешелону, яким виїжджають рештки нашої дивізії. На той раз напрям змінюється на південь.
12 жовтня прибуваємо в Словаччину, в місто Жиліну, і нас розташовують в касарнях ім. Масарика. Касарні знаходилися в передмісті, були дуже великі і займали майже цілий квартал.
Ми були дуже приємно здивовані, що в Європі є ще держава, де можна купити білий хліб без карточок, де виноград продається вільно та багато інших продуктів і предметів.
При нашій місячній платні 200 марок, що в переводі на словацькі крони дорівнювало 2000 крон (буханець білого хліба коштував 20 крон), можна було собі підкупити дещо із їжі та засобів гігієни. Наприклад, ми вже повикидали німецьке мило з піску і купували справжнє та багато дечого іншого, потрібного для вояцького життя.
Дуже великою справою було те, що ми могли майже вільно спілкуватися з населенням. Слов'янські мови та їх спорідненість давала нам цю можливість.
Місцеве населення ставилося до нас привітно, особливо дівчата, що було важливим для вояків. Ми в свою чергу відповідали їм своєю чемністю та привітністю і чим могли, допомагали.
Словаки часто приймали нас за чехів, тому що ми мали на ковнірах левів. Емблемою чехів також були леви, лише з трьома хвостами, і це вводило їх в оману. Ми все це старалися їм пояснити, і взаємна довіра між нами ще більше скріплювалася.
Нас, прибулих 240 юнаків з вишколу з Мальти (через Нєполоміце), вводять в склад дивізіону зв'язку. Створено дві компанії телефоністів та дві компанії радистів.
Здаємо на склад свої мундири юнаків зенітників та одержуємо мундири дивізійників з жовтою окантовкою чорних погон, тобто зв'язок.
Крім мундирів, одержуємо повний вояцький еквіпунок: наплічники, патронташі. Це все чеського виробництва, правдиве шкіряне. Одержуємо також і зброю: карабіни фірми «Шкода», короткі, легкі, з полірованими прикладами, до них багнети. Німецькі карабіни та багнети порівняно з чеськими були «дубові», тобто на вигляд були менш якісні. Але цим нема чого втішатися, основне, що їх легше носити. В марші кожних сто
