Від Мальти до Магадану - Євген Куцик

Німці створили залізничну поліцію — банщуц, в якій служили українці і поляки. Різниця тільки в тому, що українці несли службу в Польщі, а поляки в Галичині. Ті б'ють пасажирів там, ті тут. Німці тільки ретельно наглядають, чи по-справжньому б'ють, чи виконують свої завдання. В німецькій службі халтура не проходить. Вони того не люблять.

Створюють німці українську поліцію, а пізніше також і жидівську поліцію, яка діяла виключно на теренах гетто.

Про українську поліцію багато писали негативного матеріалу, особливо в совєтській пресі. Але нема чого дивуватися, та преса завжди була брехливою і навіть тепер такою залишилась. Наші хлопці із поліції були свідомі і знали, як служити, тому не одному врятували життя чи звільнили від примусового виїзду в Німеччину на роботу. В облавах вони не приймали участі, бо німці їм в тих справах не довіряли. Багато із них зі зброєю перейшли в УПА і поклали свої молоді голови за волю України.

В іншому випадку, про жидівську поліцію ніколи і ніде не згадується, якби її і не існувало. І тим не менше, жидівська поліція була більш жорстокою до своїх одновірців. Зрештою, жидівська ментальність є відома: жид, щоб врятувати себе, готовий продати всіх і вся. Ситуація, яка при даних обставинах склалася, дала можливість виявити сповна єврейську ментальність. Щоб підтвердити не тільки свою думку і не бути голослівним, наведу як приклад декілька епізодів, які повинні це підтвердити.

З початком заснування другої державної української гімназії, для неї віддали приміщення в задній частині дому, де колись знаходився театр ПРИКВО по вулиці Городоцькій. Ми не раз, йдучи в гімназію на навчання чи виходячи з лекцій, бачили, як трамвай тягнув дві трамвайні платформи, на яких сиділи жиди. На розгалуженні трамвайних колій Городоцька — Шевченка трамвай зупинявся, і з нього виходив моторовий (водій) та переводив вайху (стрілку) вручну. Тоді ще автоматів не було. Охороняли жидів два старі вермахтівці, які дрімали, та десь з шість жидівських поліцаїв. Їх всіх везли на розстріл, який проводився в кінці вулиці Шевченка (тоді ще називалася Янівська).

Свідомі того, що з ними будуть робити, вони спокійно та покірно їхали на свою загибель. В момент зупинки трамваю вони мали можливість встати та розбігтися серед людей. Мабуть, один чи два були б застрелені, але решта таки врятувалися б.

Ми не раз в гімназії обговорювали цю тему і ніяк не могли зрозуміти їхнього ставлення до своєї трагічної долі, питалися про це старших, але і вони не могли дати нам на те відповіді. Лише пояснювали нам, що такий в них характер.

Хочу написати ще про один епізод, про який розказав моєму батькові знайомий поляк.

Знайомий батька, кравець за фахом, переховував знайомого жида, також кравця. Цей єврей помагав йому при шитті, і так вони разом працювали, як тоді говорили, пхали біду вперед. Якось до них вечором постукала поліція, причиною їхнього приходу було погано заслонене вікно, тобто через нього проходило світло. Господар швидко заховав єврея в шафу та наказав тихо сидіти, а сам відчинив двері. Зайшло два німецьких поліцаї та наказали краще заслонити вікно, що господар і зробив. Один із поліцаїв зразу вийшов, а другий сів собі коло верстату та закурив. Чого мав поспішати, служба йде. Жид міг сидіти собі тихенько в шафі та чекати, поки господар його закличе, та ні. Жид із шафи питає: «Прошу пана, вони вже пішли?» Поліцай встав, засвистів, покликав другого поліцая, витягнули жида із шафи та забрали їх разом із господарем. Але це ще не все. По дорозі, коли їх вели, жид розповів поліцаям, що його знайомий також переховується, та дав їм адресу, тим більше, що поліцаї його ні про що не питали. Щастя, що дружині знайомого вдалося викупити чоловіка із концтабору, і він тому мав змогу розповісти про це батькові. Через своє добро чоловік попав в біду, але добре, що все так щасливо для нього закінчилося, могло бути гірше.

Траплялися також і інші випадки, коли переховували євреїв з метою наживи. Такий випадок трапився на вулиці Сьнядецкіх (теперішня Політехнічна).

Одного дня в будинку забилася каналізація. Викликали аварійну каналізаційну службу, і робітники, відкривши каналізаційний люк, витягли з нього труп молодої жидівки. Робітники зі шланга її помили, привезли труну та поклали. Поліція приїхала, подивилась та й поїхала, ніхто тим більше не займався. Чого вартувало тоді людське життя — нічого.

Мешканці того будинку та сусіднього здогадувалися, чия це робота. Знали одну сім'ю, як вони жили до того, так як стали жити розкішно. Але раз влада (?!) тим серйозно не зайнялася, то і решта мешканців боялися втручатися в ту справу, тим більше, що та сім'я бандитська.

В той час набрали розмаху і збройні сутички між українцями та поляками. Українці були на своїй землі та боролися проти окупації за свою незалежність. А на що надіялися поляки на чужій землі? Якщо німці не віддали українцям України, то тим більше не віддадуть її полякам. Але під впливом німецької провокаційної політики їм вдавалося проливати кров двох народів, та тримати їх в покорі.

На торцевій стіні, де тепер Стрийський ринок, був намальований екран і на ньому часто показували «вохеншау», тобто тижневик чи останні новини з фронту. Звичайно показували героїчну боротьбу німецьких вояків не тільки на Східному фронті, але і на інших фронтах. Це була «Вікторія», Німеччина перемагає на всіх фронтах. Вже точно не пригадую собі, чи то було в 1942 р. чи в 1943 р., коли в тижневику показали розкопки захоронень замордованих польських офіцерів та старшин НКВСівською зграєю. Докази були настільки переконливими, що годі було сумніватися в їх фальші. Тим більше, що народ переніс те все на своїй власній шкірі і впізнав бандитів по їхньому почерку. За радянської влади те все замовчувалося.

З кожним днем більшовицька орда наближалася до Галичини. Німецькі фронтові повідомлення пояснювали відступ німецьких збройних сил необхідністю вирівнювання фронтової лінії для підготовки контрнаступу. Народ в ті пояснення не вірив, і на ту тему з'явилося багато анекдотів: як скорочення штанів, щоб легше було втікати.

Як було важко за часів німецької окупації, все одно народ