Від Мальти до Магадану - Євген Куцик
Був такий випадок, коли жінка (мабуть польська шовіністка), не витримавши ганьби польської армії, викинулася з балкону зі словами «О Польско, Польско як сен броніш!». Устами тієї жінки був висловлений безмежний розпач та ганьба польській армії. Та чи була це дійсно польська армія, коли чи не одна її третина складалась з українців, і за що вони мали боротися та чим, коли на німецькі танки посилали уланів на конях з шаблями або моторизовану піхоту — жовнірів на велосипедах.
Бомбові нальоти відбувалися не тільки в місячні ночі, але також, коли місяць не світив. Тоді німці ставили «свічки», тобто випускали на парашутах світляні ракети і вправно робили своє «чорне діло».
Повітряну тривогу майже завжди оголошували заздалегідь. Мешканці кам'яниць сходили вниз до пивниць, ніби до бомбосховищ, якщо це можна так назвати. Пивниці не були обладнані під бомбосховища, бо війна «ніби» виникла раптово, хоча в повітрі вже давно «повіяв запах війни».
Одного разу стався такий інцидент. Було оголошено повітряну тривогу, і ми, всі мешканці кам'яниці зійшли вниз, але гулу літаків не було чути і тому ніхто не заходив у пивницю, а лише стояли в сінях та розмовляли між собою. І тут нараз до брами заходить якийсь шмаркач в мундирі, з карабіном та питається:
«гдзє ту сов русіні, я їх повистшелям»!
До нього підійшов наш сусід, українець і сказав: «я є українець» та схопивши його за карабін, тріпнув один раз так, що орльонтко відлетіло в кут. Він розладував карабін, взяв орльонтко за вшах (ковнір), викинув його на вулицю, а за ним викинув карабін та набої, не забувши дати орльонткові доброго копняка в дупу на дорогу.
На перший погляд цей інцидент нічого не значить, але багато про що говорить. Це було орльонтко, яке збиралося захищати Польщу від ворога, не від німця чи москаля, а від українців. Від свого власного розуму він того не робив, бо на жаль його в нього не було, а керувався чиєюсь настановою, мабуть старших. Мимоволі заходить думка, чи всі вони були такі.
Наприкінці розпаду Польщі, Львів, з населенням 380 тисяч збільшився майже до мільйона. Вся польська еліта драпала через Львів до Румунії. Боронили свої маєтки, а не державу. Тепер зверталися до нас «браця українци бронцє паньство». Тепер ми вже не були ні русинами, ні кабанами, а лише братами. Тобто як каже руський: «когда петух в ж… клюнет».
Годі обминути в своїх споминах і про те, коли німці вже були на підході до Львова, а поляки готувалися до оборони міста. Якби то не була війна, то виглядало б на анекдот.
На вулиці Льва Сапіги (теперішня С. Бандери), після розвилки трамвайної колії на вулицю Генерала Чупринки, викопали рів шириною 1,5 метра та глибиною 1 метр. Бруківку та землю викинули перед ровом. Перед тим валом наставили в кошиках бутлі з кислотою. Це мав бути оборонний вал перед німецькими танками. На запитання мого батька до поляка, який там працював, для чого ці бутлі, він відповідав, що в них є кислота, і якщо танк їх роздушить, то кислота попалить йому гусениці. Не дивлячись на те, танк міг легко об'їхати цей рівчак через тротуар.
Ще один із прикладів польського вояцтва. На боковій вежі костелу св. Ельжбети (тепер церква св. Ольги і Володимира), поляки обладнали спостережний пункт та поставили легку гармату для обстрілу німців, які вже знаходилися на підступах до Львова. Та німцям вистарчало два рази вистрілити, а за третім лише дрантя полетіло з того спостережного пункту. Тут поляки зняли галас, що німці стріляють по костелах. Та чи можна було використовувати святиню для військових дій. Зрештою, чого дивуватися, коли під час пацифікацій, на Волині, поляки з православних церков робили стайні для кавалерії. Є наше прислів'я: «сама свиня мішок дре і сама квичить».
Про відносини поляків до українців та про репресії польських каральних органів, як до 1939 року, так і за часів німецької окупації, досить чітко і детально описує п. Петро Дужий у своїй книжці: «Р. Шухевич політик, воїн, громадянин.» (Галицька видавнича спілка. Львів. 1998 р.)
З ганьбою закінчилося існування Жечи Посполитої Польщі, а разом із тим двадцятилітня окупація Західноукраїнських земель. На зміну прийшла чергова більшовицька окупація. Ще страшніша, жорстокіша та кривавіша окупація більшовиків (перша) за час свого буття (22 місяці) пролила набагато більше людської крові, ніж поляки за двадцять років.
Якщо Польща мала один із найстрашніших концентраційних таборів в Березі Картузькій, то більшовики мали таких тисячі, розташованих в жахливих кліматичних умовах, які допомагали в тортурах знищувати в'язнів.
«Визволителі», як вони себе називали, а точніше червона орда — чубарики увірвалися у Львів. Вже сам вигляд тієї армії наводив жах. В будьонівках на конях, де замість сідла подушка або брудна ряднина, одна нога в черевику, друга в галоші, монгольські морди, за спиною гвинтівка зі штиком. Дивляться по вікнах та кричать: «закривай вікно». Спочатку те все викликало посмішки, які в подальшому змінилися на спотворені жахом обличчя місцевого населення.
На початках, сприйняття нашого населення їх як братів, почало перетворюватися у відразу та страх до них.
На вулицях можна було побачити, як люди, обступивши червоноармійця, розпитували в нього про життя та побут в СРСР. У їхніх відповідях можна було довідатися, що все гаразд, всього досталь, навіть заводи виробляють помаранчі, цитрини, банани. Після таких розмов все ставало на свої місця.
Час йшов, а з ним і підколювання ставало все небезпечнішим. Невинний жарт часто розумівся ними, як ворожа пропаганда чи антирадянщина, за що не одна людина потерпіла чи заплатила за це своїм життям. І це все виявиться при зміні чергового окупанта, тенденцією якого є показати себе кращим за свого попередника, про що і буде описано в наступному розділі.
Чергова окупаціяЛіто 1941 року не
