Від Мальти до Магадану - Євген Куцик
Хто не бачив того жаху, тому буде дуже важко повірити, що це могли робити люди. А ту криваву розправу таки робили «люди», якщо після того їх можна так назвати. Це були вампіри совєтські, із синіми верхами кашкет, тобто війська НКВС.
За часів більшовицької окупації люди ночами не спали, сиділи на клунках і підслуховували, чи часом перед їхнім домом не зупиниться «решето». Так тоді називали 1,5-тонні машини, якими людей вивозили на Сибір.
На збори давали не більше 20 хвилин. Навіть середньозаможні сім'ї або причетні за часів Польщі до національного чи навіть торгівельно-кооперативного руху, були заздалегідь приречені на репресію в тюрму, а в кращому випадку, бути вивезеними. Вагома причина бути репресованим — це мати гарне помешкання чи гарне майно, основне, щоб це подобалося чекістові.
Це все забиралося, і там поселялася «руская сємья з рєбьонкамі, бабушкамі» та ріднею, які одразу ж з'їжджалися з глибокої Росії, а точніше, втікали від «розкішного» життя, яке було в колгоспах чи ще де в іншій організації чи підприємстві. Лише тут вони могли побачити Європу і лише краєчком ока.
Справжнє лице більшовизму народ побачив лише тоді, як шляк трафив «братів».
Люди «кинулися» до тюрем відшукувати своїх рідних, близьких та знайомих. І тоді весь жах більшовизму став наявним фактом.
В такій масі понівечених тіл знайти когось і розпізнати було надзвичайно важко. Носи, вуха повідрізувані, животи порозпорювані, руки і ноги зв'язані колючим дротом. В одного священника був розпорений живіт, а в середину запхане немовля. Деякі тіла мали пробиті цвяхами руки, ноги, а в декого з очних ям стирчали цвяхи. Фактично те, що я побачив, не можливо описати.
По тюрмах ходили також і вермахтівські офіцери та старшини і фотографували ті страхіття. Це були в боях загартовані вояки, які не одне бачили, але, мабуть, таке побачили вперше, бо хапалися за голови та розводили руками. По їхньому відношенню до побаченого можна було чітко визначити їхню лють і ненависть до більшовизму.
В моїй пам'яті залишився назавжди такий епізод. Перед головним входом в політехнічний інститут була кругла клумба, посередині якої стояла статуя ката Сталіна. З приходом німців студенти негайно її розбили. Голова ката Сталіна покотилась аж на вулицю на тротуар. Тим тротуаром йшла проста селянська жінка, боса, несучи перекинуті зв'язані черевики, мабуть, шкодуючи їх збивати до міського каміння. І треба було бачити, як вона, знявши з плеча свої черевики, почала трощити ними голову ще недобитого ката, при тому виражаючись на весь голос галицькою лайкою, її обличчя палало люттю.
Я майже впевнений, що та жіночка прийшла до Львова (поїзди ще не їздили) й ходила по тюрмах, розшукуючи когось із рідних або близьких.
В той час в місті було багато селян, мабуть, всі вони поприходили з тою самою ціллю, що і та жіночка.
Нас троє друзів, однокласників зі школи № 34 (колишня ім. М. Шашкевича), пішли по тюрмах шукати нашого директора, сл. п. Василя Беня, якого заарештував НКВС на третій день початку війни, а також брата нашого товариша — А. Мороза, студента політехнічного інституту, який був заарештований в 1940 році.
Ми ходили по тюремних камерах. В деякі камери годі було зайти через трупний сморід гниючих тіл, які лежали один на одному. В інших камерах підлога по кістки була залита напівзастиглою кров'ю, — це була темно-коричнева маса, яка вже перетворилася на дриглі. Багато камер були замуровані, а деякі з них були порожні або напіврозбиті.
Для нашого людського розуму були незрозумілими дії більшовицької зграї. Кожна окупаційна влада розстрілює своїх ворогів, розстрілює або вішає, але катування — це є щось особливе.
Знаючи, що ворог наступає на п'яти та земля горить під ногами, НКВСівська зграя мордує невинних людей. Вони не ідуть захищати свою криваву «родіну» на фронт перед ворогом, а купаються в тюрмах в людській невинній крові. Вони добре знають, що на фронті небезпечно, можуть вбити, а тут сам катуєш беззахисного, який тобі нічого не заподіє.
Скільки часу б не минуло, тим катам не повинно бути прощення. Теперішнє та прийдешні покоління завжди повинні пам'ятати про ті невинні жертви України. Москва була, є і завжди буде катом України.
Як писав Хвильовий: «Геть від Москви». Це істинна правда вчора, сьогодні і завтра, і горе тим, хто про це забуде!
Почалися масові захоронення по селах та містечках всієї Галичини.
Спільні братські могили з березовими хрестами, які з другим приходом більшовицької орди вже через декілька днів були зруйновані та розрівняні дощентно.
Похорони, плач, патріотичні промови над невинно убієнними. Не сподівалися лише промовці та патріоти, що через кілька років їх зустріне майже така сама доля, як тих, над чиїми могилами вони тепер промовляли.
Майже в кожному селі, за Польщі, була корчма, якщо велике село, то і дві. Корчмарями були жиди. І знали селяни, що кожний корчмар був донощиком польської поліції. За часів більшовицької ж окупації корчми були позамикані, але корчмарі були добре усвідомлені, хто чим «дихає», і тими інформаторами користувалося НКВС. Велику долю вини у винищенні свідомих селян та патріотів можна «завдячити» несвідомому елементові (пиякам) та іншим покидькам, які під час другого більшовицького приходу пішли служити донощиками — стрибками.
Якщо я щось не так розумію, тоді постає питання: звідки будь- яка окупаційна влада може знати про ставлення окремих громадян до встановленого нею порядку чи режиму?
Львів змінив назву на Лемберг. Лозунги «вперйот к победе комунізма» змінились на «Дойчлянт зігт ан аллеєн фронтен» (Німечина перемагає на всіх фронтах), «Слава труду» на «Редер міссен ролен фюр ден зіг» (Колеса повинні крутитися для перемоги). Одним словом, змінилася мова, а суть
