Від Мальти до Магадану - Євген Куцик

Траплялися і неприємні випадки. В комірці під сходами ми знайшли вбитого вояка. Він лежав на сміттю. Хто це був і за що його вбили, ми так і не дізналися. Одного разу сталася неприємна подія, коли наш весь дивізіон на світанку підняли по тривозі, але без зброї. Нас всіх маршем вивели за місто в якусь долину та розташували незамкнутим чотирикутником перед двома закопаними стовпами. Незабаром приїхали два авта, вантажне та легкове.

З вантажного вивели двох зв'язаних цивільних чоловіків, а з легкового висіло три німецьких офіцера. Офіцери польового суду прочитали присуд смерті за дезертирство. Команда із двадцяти вояків виконала свою роботу, та невдало. Одного із них, що підсвистував собі якусь мелодію, довелося черговому офіцерові добити із пістолета. Їх поклали в труни, а ми маршем відправились в свої казарми.

З книжки А. Боляновського «Дивізія «Галичина», стор. 274–275, я дізнався про їх прізвища, це дезертири Орлов та Прокоп'як.

Як я вже згадував, ми часто виїздили на вправи по радіозв'язку в задані нам села, а конкретне місце розташування ми самі вибирали. Зима примушувала нас працювати в хаті.

Скромність не дозволяла нам нагло вдиратися в хату, і тому ми в господарів просили дозволу на розташування радіостанції в їхній оселі. Радо чи не радо, але вони на це погоджувалися. Наша коректна поведінка спрацьовувала, та і їм було це на руку. Тоді вони були певні, що т. зв. «партизан» не суне до них носа. Та краще було пустити до хати українця, ніж німця.

За всі часи наших походів, навчань, наше командування не отримало жодної скарги від населення за нашу погану поведінку, бо її не було. Якщо хтось із нас дозволяв собі зайве, ми самі між собою давали собі раду чи на місці, чи в касарнях.

Місцеве населення іноді приходило під касарні запрошувати нас на якесь свято або на весілля. Так приблизно виглядали наші стосунки з населенням.

Ще хочу описати один епізод в Жиліні. Був лагідний, сонячний зимовий день. Мені припала черга стояти на варті біля головного входу в казарми. Сиренами була сповіщена повітряна тривога. Здалеку було чути гул моторів бомбардувальників. Всі з касарень повибігали. Ми з варти не мали права нікуди відійти. Я побачив ще одного офіцера, який спокійно наближався до виходу. Я став струнко. Той офіцер (о. др. Лаба), зупинившись переді мною, сказав:

— Сину, я тебе десь видів.

— Так, прошу отця. Ви мене вчили катехизму в гімназії.

— Ти боїшся, сину?

— Трошки так, прошу отця.

— Нехай тебе Господь тримає в своїй опіці.

І перехрестивши мене, отець В. Лаба[2] спокійно пішов до міста. Я вірю, що його благословення дало мені силу і наснагу витримати всі негаразди мого життя та допомогло повернутися живим додому.

Від себе хочу доповнити: о. др. В. Лаба був катехитом в другій Держ. Укр. гімназії (дир. Володимир Радзикевич). Вчив мене два роки катехизму.

Я був приємно здивований пам'яттю отця Лаби, знаючи, що мундир дуже змінює вигляд, а ще тим більше, що на голові був шолом, який майже до половини закривав обличчя.

Бомбардувальники (альянтські) ескадрами пролітали над містом і своїми димовими шлейфами заслонили сонце. Остання ескадра таки скинула бомби, але в наші казарми не попала.

Наближався кінець січня. Наші дві компанії радіозв'язківців викликали на апель. Прийшов шпіс Сливка та почав викликати стрільців поіменно. В тому числі викликали і мене. Решта батальйону пішла на екзецирку. До кожного із нас підходив німецький офіцер і проводив коротку бесіду. Це, можна сказати, була перевірка чи екзамен на знання німецької мови. Після цієї процедури нам негайно наказали здати зброю та набої, одержати маршовий пайок. Визначили 60 стрільців на підстаршинські курси, точніше вишкіл радистів.

Після оформлення всього необхідного ідемо на станцію Жиліна та сідаємо в пасажирський поїзд, який їде в Братиславу. Братислава зустріла нас бомбовим нальотом, після якого сідаємо на пасажирський поїзд Будапешт — Франкфурт і вже вночі, майже доїжджаємо до Нюрнберга.

Пишу майже, бо фактично Нюрнберзький вокзал — це купа покрученого заліза, палаючі вагони, воронки з під бомб, розкидані цегли, розбите скло та покручені рельси. Страшно дивитися на наслідки бомбових ударів.

Висіли майже за півкілометра перед головним двірцем, бо поїзд далі не їде. Ідемо до міста пішки, темно, нічого не видно, спотикаємося. На залізничних насипах працюють аварійні бригади. Дим та сморід від згарищ.

З труднощами, старший команди знаходить військового коменданта, який дає нам провідника, котрий приводить нас в «сольдатенгайм». Цей «сольдатенгайм» знаходиться в бетонованій пивниці, тобто в бомбосховищі.

Заходимо в цей «сольдатенгайм», там вже є з декілька десятків німецьких вояків. Сестри червоного хреста негайно видають нам гарячу їжу та каву. Не роздягаючись валимося спати на голі (з матрацами) ліжка.

Серед ночі був ще один наліт, але ми на нього не реагували, лише дрімали, бо дуже хотілося спати.

Зранку піднялися, обхлюпали лице холодною водою, попили чорної вівсяної люри і гайда далі в дорогу.

Поїзди з головного двірця ще не їздили, і ми пішли пішки до першої приміської станції, це приблизно 4 км., і там стали очікувати свого поїзду.

Подали поїзд. Вагони маленькі,