Від Мальти до Магадану - Євген Куцик

Мати попросила мене повернутися додому і не їхати. Я не міг не послухати маму і повернувся до тимчасового помешкання, яке батьки винаймали.

Залишимо особисті сентиментальні роздуми та повернемося до дійсності. В той час було дуже багато анекдотів на тему перебування більшовицьких окупантів. Декілька із них мені запам'яталися.

З виступу голови колгоспу на зібранні: «Ви не чекайте, поки більшовиків шляк трафить, а беріться за роботу».

В суді. Чоловік звертається до своєї дружини: «Я тобі стільки разів говорив, щоб ти не брехала, як совєтське радіо, тоді би тут не була». Після того і чоловіка засудили.

Отримує баба паспорт з терміном дії 10 років та питає паспортиста: «Йой! То ви ще так довго тут будете?».

Коронний анекдот: «Куме, які більшовики ліпші, перші чи другі? — Та що ви, куме, певно що перші, бо були лише 22 місяці і пішли, а ті вже вон скільки».

Львівська золота осінь була затьмарена наїздом «визволителів». «Герої освободітєлі» вертались з Німеччини з награбованим добром та осідали на Західних землях України, стягаючи сюди своїх родичів, а з ними приїздили їхні сьостри, бабушкі, дєдушкі та інша мара. Те все «устраївалось» в кращих помешканнях та віллах.

Найбільшим скупченням безруких, безногих інвалідів війни були базарчики, такі як «Винниківський», «Стрийський» та інші. Вони не просили милостині, а вимагали. При відмові матюкали та кидали милицями. «Ми за вас кров пролівалі». Ціни на продукти були високі, а пенсія мізерна. Безногі інваліди їздили на саморобних візочках, зроблених з дощечок, а замість коліс на палицях були підшипники. Коли такий інвалід їхав, його було чути на цілу вулицю, особливо вночі. Та держава навіть не подбала про тих, які пролили свою кров за неї, їхньої пенсії навіть не вистарчало на буханець хліба, який коштував 120 крб.

Все, що вони навипрошували, а точніше понавимагали від людей, тут же і пропивалося. Вино, тобто дешева «бормотуха», продавалася на розлив. Ті нещасні каліки з купою медалей на брудних «гімнастьорках» спали п'яні, де попало в своїх фекаліях. Огидно було не тільки дивитися на них, але і пройти мимо.

Не краще «презентувалися» т. зв. фронтовички, до яких швидше підходило б інше слово, а за одним і офіцерня. Всі вони поверталися з Німеччини з награбованим майном, яке називали трофеями.

Трофеєм може бути якась річ, здобута в бою з ворогом і забрана в честь своєї перемоги.

Жіноча білизна, одяг чи речі домашнього вжитку аж ніяк не можуть бути трофеями. Це є просто награбовані речі в цивільних громадян. І такими злочинами займаються злодії та грабіжники, але ніяк не солдати чи офіцери армії «победітєльніци».

Майно чи річ, здобута нечесним шляхом, ніколи нікому не принесла користі, лише нещастя. Та проста істина відома всім людям, і порядні люди притримуються того неписаного закону, але на узурпаторів це не впливає, бо слово порядність для них не існує, тобто ними не сприймається.

Так і тепер «визволителі» пропивали награбоване і роздивлялися, де ще можна щось награбувати. В їхнє поле зору попадають люди, які мають трохи кращі помешкання або і хатнє майно. Тими людьми були «местниє», які стали заздалегідь приречені на «безплатну» подорож в далекі сибірські райони СРСР під виглядом «пособніков бандьор».

В підтвердження тих фактів, можна переконатися, перевіривши, хто займає кращі помешкання в кращих районах міста. Тепер там вже мешкають нащадки тих окупантів або «новиє русскіє».

Галичани, хоча і були пригноблені, але ще не втрачали надії та потішали один одного можливістю початку вибуху конфлікту між СРСР та Америкою.

Були великі надії, що Західні держави не допустять панування більшовизму над половиною Європи.

Активно діяла УПА, і це мало надзвичай сильну моральну підтримку на все населення і не тільки Західних регіонів України.

Але з часом та надія почала згасати, а натомість репресії НКВС посилювалися. Поїхали ешелони репресованих та в'язнів у Сибір, далекий Схід та інші не обжиті райони СРСР.

Захід ніби не чув, що творилося на окупованих СРСР землях.

Загострилися також і політичні стосунки між Заходом і Сходом, але це не полегшувало страждань окупованих народів, а навпаки, посилювало репресії. Навіть невинне листування з родиною з-за кордону викликало підозру органів і могло бути причиною до репресії.

Особливо це застосовувалося до вчителів, керівників та інженерно-технічного персоналу, а тим більше, хто працював на військових заводах в т. зв. «закритих чи секретних» цехах.

Такі акції давали основу для поповнення спеціалістами з московщини. По сьогоднішній день не можемо позбутися того бур'яну, який заніс нам вітер війни із північного сходу.

В довідці, яку я одержав з фільтраційного табору, застерігалося, що власник довідки після прибуття на місце мешкання, повинен зголоситися в місцеві органи. Дана довідка не є документом на право проживання.

На основі цієї довідки, я зобов'язаний був зголоситися в районний відділ міліції, який тоді знаходився по вулиці Яховича.

Кілька днів я затратив в чергах, поки попав до слідчого на перевірку. Було дуже багато людей.

Відношення слідчого, який проводив перевірку, було байдужим. Він був свідомий того, що тут йому правди не скажуть. Ставив ті самі питання, що у фільтраційному таборі. На основі пройденої перевірки мені виписали «вовчий білет», тобто щось подібне на тимчасовий паспорт.

Надійшла золота львівська осінь, а з нею почали відновлювати роботу освітні заклади.

Розвиток освіти можна було б щиро вітати, як би він не був пов'язаний з дволикою політикою Москви.

За часів польської окупації вступ до вищих учбових закладів для українців був дуже обмежений, і молодь, яка мала змогу, старалася виїхати на студії за кордон (до Відня, Праги). Це було також причиною створення українського підпільного університету, який поляки розігнали. Українські студенти, яким пощастило вчитися за Польщі в інституті, були мальтретовані еНДеками та польськими шовіністами.

Отже, тепер, при другій радянській окупації, відкрилася велика можливість