Від Мальти до Магадану - Євген Куцик

Я залишився сам один, хоча не зовсім один, навідувало мене два щурі, яких я мусив відганяти, бо дуже мені докучали «спати», своїм нахабством лазячи не тільки по мені, але і по обличчі.

Я жахливо замерзав, так, що викликаний на допит, я не міг нічого говорити, лише дзеленькотів зубами, а вони з мене сміялися. Слідчий, п'ючи чай гарячий з пряниками та прицмокуючи, з явним садизмом знущався над моєю ситуацією, тобто моральним пригніченням.

Крім моєї камери, по коридорчику були ще дві камери з в'язнями, але нікого з інших камер я не бачив та не спілкувався. Нас всіх капітально зуміли ізолювати. Зрештою, маючи такого ненадійного сокамерника, я не робив ніяких спроб порозуміння.

Після закінчення слідства, в кінці січня мене перевезли в «бригідки». Перед переводом я одержав першу передачу з дому, де була тепла білизна, пальто та інші деякі речі, які конфіскували як недозволені, але попри те, не повернули батькам.

Після моєї тримісячної відсутності, тобто перебування під слідством, на запити батьків про пропавшого сина, відповіді були однозначні: «пропав безвісті».

Так, на віддалі кілометра від рідної хати, від батьків, в пивниці, тобто в КПЗ, був зарахований як пропавший безвісті.

Спогади про тодішні події не дозволяють мені промовчати про ще одну трагічну подію, яка трапилася з моїм двоюрідним братом Георгієм (Юрієм) Бобеляком. Хоча та трагічна подія не пов'язана прямо зі мною, але пов'язана з тими органами, які мене арештували, тобто контррозвідкою «СМЕРШ».

Мій двоюрідний брат Георгій (Юрій) Бобеляк, простий робітник залізничного депо, їдучи на Великодні свята в село Гонятичі до батьків, з дружиною та донечкою сіли в поїзд Львів-Стрий. Коли вже поїзд рушив в дитини випала торбинка з вікна. Брат вискочив з вагону, підняв торбинку, але назад вскочити у вагон вже не зміг, бо поїзд набрав швидкість.

Брат пішов на Кульпарківську дорогу в надії знайти попутне авто, яке довезло б до Миколаєва.

Таке військове авто над'їхало. Його, та ще одного такого, як він (хлопця) підібрало.

Їх вивезли за Сокільники та під силою зброї примусили роздягнутися з нових убрань. Той другий хлопець роздягнувся і його відпустили живим. Пізніше він виступав як свідок на суді, пізнав того офіцера та солдатів, що це робили. Мого брата, який не захотів віддати своє важко зароблене вбрання, розстріляли в голову, щоб не знищити одяг, та запорпали в рів за Сокільниками.

Після таких багатьох аналогічних інцидентів, люди, хоронячи своїх рідних, перед захороненням, стали розрізати одяг на небіжчиках, щоб уникнути мародерства.

Той одяг, в який був одягнений мій двоюрідний брат, братова (його дружина) впізнала на «барахолці» де його продавав той самий солдат, учасник мародерства, який пізніше видав своїх спільників.

Про це все я дізнався після свого повернення із заслання. Слідство велося тими самими слідчими, які мене допитували, тому що офіцер та солдати були з тої самої «команди», яка мене заарештувала.

Немає сенсу писати про моральний стан окремої військової частини, коли випадки систематичних мародерств можна було спостерігати на всіх цвинтарях Львова. Особливо це відзначалося на таких цвинтарях, як Личаківський та Янівський.

На тих цвинтарях були похоронені в гробівцях багаті і визначні городяни Австрії та Польщі.

Ціна такого гробівця (склепу) за часів польської окупації могла коштувати в межах до 10 тисяч польських злотих. В порівнянні, тоді добра корова коштувала 500 злотих. Отже з того виходить, що таку розкіш не міг собі дозволити навіть середньозаможний громадянин.

Майже всі ці гробівці були пограбовані.

Свідченням їхнього грабунку є порозбивані вхідні плити, порозбивані труни та інші дії. Наругу чинили над небожами, але навіщо було стріляти по їхніх фарфорових фотографіях, як в стрілецькому тирі. Таке могли робити тільки дикуни «освободітєлі».

Пройдіться по цвинтарі та уважно спогляньте, і побачите те московське дикунство.

Не буду розписувати про всім відому ситуацію поховань Січових Стрільців на Янівському цвинтарі. То була наймерзенніша наруга.

Вже сам той факт кидає невідмиту смердючу пляму на ідею, на приналежність до злочинного комунізму.

З кінця січня я в «бригідках».

Дуже було погано сидіти в одиночці, але ще гірше мати таке «товариство», яке було в тій камері.

Я ніяк не можу дати оцінки тому, що означає знаходитися в тюрмі серед політв'язнів в порівнянні з тим, що сидіти разом з побутовиками — «кодлом».

Якщо тюрма забрала в тебе волю на сто відсотків, то мабуть те спілкування з тим кодлом в камері відбере в тебе моральне приниження Ще на двісті відсотків. Може невдало я це оцінив. Як вмів.

Тільки я зайшов у камеру, як одержав сильний удар в живіт. Я зігнувся і коли випростався, мого мішечка вже не було біля мене. В мішечку була змінна білизна та пайка 400 грам хліба. Мішечок мені підкинули, але хлібець пропав.

Камера була площею 70–80 кв. метрів. По периметру під стінами лежали в'язні, один коло одного, крім того, посередині, головами до голів (два ряди), також лежали в'язні. Пройти по камері, щоб не наступити комусь на ноги, не було можливості. З простого розрахунку, якщо під стіною в одному ряду лежало приблизно 50 в'язнів, то помноживши 50x4 та скинувши на місце під стіл та «парашу», розрахунок буде приблизно на 160 в'язнів.

На верху під стелею було два маленькі віконечка, постійно відчинені та заслонені козирками. Не дивлячись на зиму, в камері було дуже душно і в'язні лежали напівголі. Не було чим дихати.

З «меблів» тут знаходився напіврозламаний стіл, на якому складали пайки хліба, бачок з горнятком на ланцюгу, в якому повинна була б знаходитися вода, якої завжди не вистарчало, та основний атрибут — «параша», тобто 200 літрова металева бочка, яка за добу вщерть наповнювалася фізіологічними відходами. «Парашу» по черзі виносило двоє в'язнів раз на добу. Щоб винести парашу, треба було мати силу, або відкупитися пайкою хліба, якого і так не вистарчало.