Від Мальти до Магадану - Євген Куцик
В той час вступити в інститут та стати студентом не було проблем. Вступні іспити проводилися формально, навіть заохочували молодь, надаючи деякі пільги.
Я дуже сумнівався в тому, що радянська влада так сильно дбає про галицьку молодь, при тому не здійснюючи свої політичні наміри відносно України.
Свою недовіру я основую на тому, що студент, тепер вже молодий спеціаліст, після закінчення інституту не отримував тут же диплом, а направлявся на т. зв. трилітній «стаж» роботи на підприємства, переважно в Східні області України.
Треба було мати важливі причини або «блат» в партійних босів, щоб отримати відкріплення, тобто вільний диплом.
Не кожний мав таку можливість викрутитися, тоді він чи вона змушені були їхати до «матушки Расеї» на три роки на роботу.
А там, хто як. Хто приживався і залишався назавжди, а хто закінчував «стаж» в ЗАГСІ. Хто брав в жену Машу, а хто брав в чоловіка Ваню. Як в тій пісні «ти українець, я росіяночка, дружба в нас». Але тепер це вже не була дружба, а сімейні зобов'язання.
Такі мішані подружжя, повернувшись в Галичину, вважалися напівдовіреними, тобто, ніби «своїми» в очах радянської влади. Вони ніби позбулися українського націоналізму, хоча це не завжди справджувалося.
То була московська політика асиміляції української молоді та відмежування її від повстанського руху та політики, шкідливої для СРСР.
Я поступив вчитися. Здав іспити у Львівський лісотехнічний інститут на машинобудівельний факультет і був зачислений в студенти.
Лісотехнічний інститут знаходився по вулиці Потоцьких (теп. ген. Чупринки) в приміщенні гімназії сестер о. о. Василіянок.
10 жовтня 1945 р. під час занять, в аудиторію зайшла секретарка деканату і попросила мене негайно зайти в деканат.
Коли я зайшов в деканат, там вже був капітан в летунській формі. Він, перевіривши моє прізвище та ім'я, пояснив мені, що призивають в армію, і мені необхідно проїхати на військкомат для уточнення даних.
Я відчув якусь небезпеку, але ще сумнівався. В той час мене таки дійсно призивали в армію. Я навіть пройшов медогляд та був признаний як «годен к строєвой службє». По правді говорячи, мене збила з пантелику його летунська уніформа. Я знав, що уніформи не міняють, але ті правила не застосовувалися в совєтській армії.
Коли ми вийшли на двір, там вже стояла легкова машина «ЕМКа», в яку ми сіли та поїхали.
Мене привезли на вулицю Лисенка, 17 та пояснили, що я знаходжуся в контррозвідці «СМЕРШ» 8 корпусу ПВО II українського фронту. А «СМЕРШ», в скороченні означає «смерть шпіонам».
Навіть сьогодні, глянувши на браму, можна переконатися в її совєтському походженні, коли сама кам'яниця є польської забудови. Крім того, в брамі є віконечко, тобто «волчок» чи «глазок», як в камерних дверях.
Перший допит тривав більше доби. Спочатку проводив сам начальник контррозвідки, підполковник Алєксеєв, а пізніше віддав мене на поталу двом слідчим, жидам — капітану Мойсееву та ст. лейтенантові Кучуріну.
Закінчився перший допит тим, що мене довели до повного отупіння, ідіотичного стану, при якому я вже ні на що не реагував. При допиті застосовувалися різні методи, як фізичні, так і моральні. Конкретно не хочу про це писати, бо дуже важко згадувати про ті всі терпіння, через які довелося пройти. Мене майже непритомного кинули в камеру.
В ході продовження слідства, мене майже через ніч викликали на допит, а в день забороняли спати.
Основною була мета «повішати» на мене знищення совєтських «партизанів», терор проти словацького населення, приналежність до організації та ще інші бздури, які вимагали від мене слідчі жиди, з метою дискредитувати дивізію за час її айнзацу на території Словачини. Але по сьогоднішній день нікому не вдалося довести злочинної дії наших дивізійників супроти населення, хоча таких дій було дуже багато з боку совєтських «партизан», але про які стараються взагалі не писати.
Камера, в яку мене кинули, була колись звичайною пивницею, розміром 3x2,5 м. В ній нічого не було, крім суцільних нар, збитих з дощок, без матраців або якогось куска брудного лаха, щоб підкласти під бік. Не було унітазу, не було бачка з водою.
Я заповз в камеру та привітався ще з одним знедоленим, таким, як я. Тим сокамерником був колишній майор медичної служби при авіачастині на прізвище Чігвінцев.
Чігвінцев був родом з Благовєщенська, мав приблизно років 50, прослужив в армії 20 років та мав партійного стажу 15 років. Одного разу, випиваючи з «друзями», обізвав Хрущова турком за те, що не висилає бандерівців в Сибір. За ті слова його засудили на три роки тюрми, але відбувши 1,5 року, звільнили.
Від нього я і почав свої тюремні студії. Слово без мата не обходилося. Найстрашніше було слухати матюки про Бога та всіх святих. В мене було враження, що після таких матюків повинна земля розступитися та запастися разом з нами, але такого не сталося. Катаклізм не відбувся, проте Чігвінцев через півроку вийшов на волю.
Заарештували мене восени і було ще тепло, тому я був одягнений лише в одному вбранні, а тут наступала осінь і холоднішало, хоча в пивниці і літом є холодно. В даній ситуації дуже багато рятував мене Чігвінцев. Він мав шинель і ми, притулившись один до одного, хоч скупо, але грілись. Серед ночі, коли вже дуже замерзли, побігали по камері і знов під одну шинель.
Чого вартував ранок. Падйом, оправляца, умивацца і т. д. Яке тут вмивання в холодній воді, коли ти всю ніч мерзнеш, а після чого оправляцца, коли ти весь день голодний. За три місяці перебування під слідством, нас ні одного разу не виводили на прогулянку, та і непотрібна вона була нам, провались пропадом, гуляти по дворі серед лютих чекістів. А от з фізіологічними потребами були проблеми. Поки допросишся якогось чурка провести тебе в туалет, терпець кінчається, тут дійсно були страждання з нашого боку, а з їхнього знущання.
В половині грудня Чігвінцева осудили і забрали з камери. На прощання він мені сказав: «Я много
