Від Мальти до Магадану - Євген Куцик

Табір в Усть-Омчагу був розділений на три зони. Перша зона була відведена для блотарі в, друга для сук, а третя була робоча, а також і пересильна. Пересильна зона була невеликою, інші дві не знаю, бо там не був.

Вже темніло, і я, походивши по зоні, запримітив недалечко від прохідної акуратний чистий барак і по запаху та охайному вигляду визначив, що це, мабуть, лікарня. Найбільше мене втішило те, що з боку бараку є драбина, по якій можна вилізти на стрішок. Дочекавшись повної темноти, я виліз по тій драбині на стрішок. Там була купка сіна, що мене ще більше втішило. Я заліз в ту купку сіна та, незважаючи на докучливий голод, заснув, як малеча, тим більше, що попередню ніч я майже не спав. Нехай діється воля Божа, основне тепер виспатися.

Прокинувшись рано, я відчув себе відпочилим, лише голод нестерпно дошкуляв мені. Виглянувши, побачив, що нікого немає, я зіскочив із стрішка та подався в їдальню, де прилаштувавшись до якоїсь бригади одержав миску баланди та черпак каші. Поки що треба було обходитися без хліба, основного табірного продукту харчування. І так я набрався сміливості ходити три рази денно (зранку, в обід, вечором) в їдальню.

Мною зацікавилися кухарі, до якої я бригади належу, нате я їм відповів, що я є санітар з лікарні і вдавав здивування, що мене ще до цих пір не включили в список на харчування. Кухарі посміялись та сказали, що коли прийдуть в медпункт, то щоб я допоміг їм дістати лікарняний, я пообіцяв. Так я підпільно мешкав на стрішку та «незаконно» харчувався. Одного дня, зранку розбудив мене пан Комарницький, завгосп тієї лікарні.

Пан Комарницький мав приблизно років 50. Був родом із Комарно, що поблизу Львова. Пан Комарницький дав хлопцям із УПА їсти і за те був засуджений по 54 ст. на 10 років та 5 позбавлення прав.

Він сів біля мене на сіно та став про все розпитувати. Мені не було що приховувати і я розповів йому все про себе щиро. Він вислухав уважно, розповів трохи про себе, і ми стали радитися, що робити далі і як вийти з тієї ситуації. Він пообіцяв мені допомагати, чим зможе, але порадив далі залишитися на стрішку і нікуди без потреби по зоні не ходити. Тут на стрішку є найбезпечніше місце, куди крім нього ніхто не залазить.

Але одного дня, коли я йшов з їдальні, мене зустрів начальник охорони та майже накинувся з кулаками, питаючи, де я подівся. Я відповів йому, що я є там, де він послав мене перший раз, коли я зайшов в зону. Він трохи отямився і вже лагідніше сказав прийти мені завтра зранку після розводу на прохідну. На другий день, коли я прийшов на прохідну, мене вже чекав конвоїр, якому він наказав відвести мене в містечко до слідчого.

Слідчий, звіривши мої дані по формулярах наказав мені написати свою автобіографію, а опісля став допитувати, кого я знаю з гімназії, а також дивізії. Я відмовлявся когось називати мотивуючи тим, що мені в таборі відбили всю пам'ять.

Слідчий став показувати знімки якихось двох хлопців, яких я дійсно не знав і не бачив. Так мене допитували три дні і нічого не добившись, відпустили.

Я полегшено зітхнув, переконавшись, що те, чого я так боявся, тобто нового терміну ув'язнення, поки що не сталося. Але це ще не означало, що так більше не може бути. При такому драконівському режимі та донощинстві можна було всього сподіватися.

Колимське літо дуже коротеньке. Недавно розтанув сніг, і не встигли люди трошки погрітися, як знову почав падати сам дощик, а пізніше зі снігом, і справедливо висловився невідомий автор тих рядків віршика:

Почало холоднішати надворі і на стрішку стало холодно спати, хоча п. Комарницький дав мені якогось старенького коца. Треба було рухатися.

Поруч з лікарнею, в самому куті зони, майже під вишкою, стояв маленький рублений будинок, точніше хатинка (на курячій ніжці) з одним віконцем. Всередині була малесенька залізна пічка з бочки. Фактично, це був табірний морг. Я порадившись з Комарницьким, перебрався туди мешкати. Там були нари, на яких робили автопсію трупів, але на даний день там не було нікого. Коли з'являвся якийсь клієнт, то я на ніч виносив його за задню стінку моргу та спирав на дроти так, що з табору його ніхто не бачив, лише вартовий із вишки, але йому байдуже і напевно він приймав мене за робітника моргу.

Я назбирав дров, розпалив пічку, змайстрував собі каганець та щось ножиком витісував. Так спокійно проходило моє життя в табірному «підпіллі», але не довго.

Одного вечора, коли я сидів біля каганця та щось стругав, відчинилися двері та зайшов головний лікар лікарні та запитав, що я тут роблю.

Я встав та став пояснювати, що тимчасово знаходжусь на етапі і мені нема, де переночувати, тому я тут. Він, не дослухавши моєї відповіді, сказав мені завтра рано після розводу зайти до нього в амбулаторію.

Головного лікаря всі кликали Семен Денісович, прізвища не пам'ятаю. Майже не маю про нього ніяких відомостей, лише те, що розказав п. Комарницький.

Це був росіянин кремезної статури і в той час йому було років за 70. Колишній кремлівський лікар, в роках 1936–1938 засуджений по політичній статті на розстріл, який потім замінили на 25 років з довічним поселенням. Донька від нього відмовилася, мабуть примусово. На той час термін його ще не закінчився, але він ходив вільно, бо його послугами частіше користувалося табірне начальство та вільнонаймані всього містечка. Він мав дуже великий авторитет.

Я здогадався, хто мене