Від Мальти до Магадану - Євген Куцик

В 1950 році (мабуть) було оголошено заліки, тобто, за виконання завдання на 100 %, в'язень одержував залік день за день, а при виконанні на 121 %, день за три. Наш цех вважався підсобним і тому більше, як день за день не могло бути (як ставка). Я розміркував, що важчу половину терміну я переборов, а тепер треба думати, як перейти на відрядну ділянку праці, щоб при виконанні завдання на 121 % одержати день за три, тим самим швидше звільнитися з табору, та крім того, мати якусь спеціальність. Гімназія дала мені знання і більше нічого. Фах треба було собі самому здобувати і то такий, який по душі, інакше ніколи не будеш добрим спеціалістом.

Доброго фахівця всюди цінять, навіть, якщо він має «підмочену» автобіографію. Ця правда підтвердилася навіть тоді, коли я вийшов на волю, і табірне минуле було далеко позаду.

В нашому таборі був дуже багатий Інтернаціонал, особливо прибалтійських народів: литовці, латиші, естонці, і неприбалтійських, як поляки, білоруси, при тому найбільше українців, росіян, зрештою, годі всіх перечисляти, бо майже всі там були.

Іноді з прибалтійців ми жартували, що в них ще там на батьківщині залишилися москалі та манкурти. Ті жарти вони сприймали, додаючи, що також їхні дружини з дітьми. Сумні це були жарти, але доля правди була в них.

Із досвіду співжиття різних національностей в одному таборі при жорсткому режимі, вимальовуються притаманні риси характеру та їхня ментальність. На деяких прикладах нам необхідно було б вчитися, вибираючи все, що краще.

Якось зимою привезли етап корейців та в'єтнамців, мабуть 150 в'язнів. Їх годі було відрізнити, і нам здавалося, що всі вони однакові. Всіх їх поселили в один барак. Ті народи абсолютно нікого до себе із «чужаків» не підпускали. Не дай Бог, когось із них зачепити, зараз всі як сарана кидалися на захист. Це був азіятський замкнутий світ, хоча з погляду їхньої логіки, може, вони боялися поганого впливу московщини, тоді вони в тому мали повну рацію.

Іншим прикладом, більш раціональним, мабуть, повинен бути приклад поведінки представників прибалтійських народів як більш європейський, цивілізований та прийнятний для нас, українців. Характерною їхньою рисою є згуртованість, особливо поза межами виробництва. На роботі вони ведуть себе, як найкращі друзі, тим більше, коли можуть від тебе чогось навчитися. Після роботи вони спілкуються лише із своїми співвітчизниками. Їхня похвальна риса є згуртованість і ми їм в тому заздрили та старалися наслідувати, але на жаль, не завжди це нам вдавалося.

Це є мої власні думки, які зародилися на основі спостережень при побуті в таборі в екстремальній ситуації, тобто ув'язненні. Кожна людина має індивідуальні риси характеру, які не обов'язково повинні збігатися з цілою нацією. Але, як я вже попередньо зазначив, ті риси характеру особливо проявляються при загострених ситуаціях. Як говорить справедливо наше прислів'я, що лише в біді можна друзів пізнати.

Бригади мехцеху та електроцеху мешкали в одному бараці та працювали в одній робочій зоні, тому ми мали можливість краще познайомитися одні з одними. На мою долю випала можливість познайомитися з моїм однолітком Іваном Ярошуком, який працював токарем в бригаді мехцеху.

І. Ярощук, 1928 року народження, з Польщі на Холмщині (яка колись належала до України), за часів радянської окупації переселений разом з батьками спочатку до Одеси, а пізніше до Львова. Українець, засуджений по 54 статті на 8 років. Він був дуже добрим товаришем, з яким ми переписувалися після звільнення. Він не зміг прописатися у Львові і тому змушений був виїхати в Краматорськ. Він був першим моїм вчителем токарної справи, якою пізніше, після звільнення, я мав можливість заробляти собі на хліб насущний.

Наші майстерні електроцеху та мехцеху знаходилися недалеко в одній робочій зоні. В нічній зміні, поставивши шахтарські акумулятори на зарядку, я був на деякий час вільний. Тоді я йшов до Івана, в мехцех та просив його дати мені верстат, щоб трохи поточити. Іван ніколи не відмовляв мені в тому, витрачав свій робочий час, щоб мені пояснити, давав свої різці та інструмент.

Трохи підівчивши токарну справу, я попросив Івана замовити за мене слово в начальника мехцеху про моє переведення в мехцех. Іван постарався, і незабаром я вже працював токарем.

Я заздалегідь попередив С. Скоробогатого про свій намір, який дасть мені можливість заробити більше заліків, тим самим швидше звільнитися, і він мене зрозумів та похвалив.

На той час начальником мехцеху був Яків Васильович, або інакше між собою ми називали його Васільок (іноді Яша). Колишній довголітній в'язень, нервовий, дуже крикливий, але нікому не шкодив. Маючи хист до механіки, я швидко опанував токарну справу та став добрим токарем. Новачкам, як завжди, дають працювати на найгірших верстатах, так вчинили і зі мною. Мені дали верстат 1921 р. випуску, старий, розхлябаний. Різці треба було собі самому робити з напайок победіту з поламаних бурів. На перших порах було дуже важко, але потихеньку все владналося, а може призвичаївся.

Виточити задану деталь не було клопоту, але з чого її виточити — це була проблема. На запитання до начальника цеху про метал була одна відповідь: «іді по зонє і іщі, может, что найдьош». Ми більше витрачали часу на пошук матеріалу, ніж на його виготовлення. Іноді доводилося точити деталь з немірного матеріалу і тоді 80 % металу гонили в стружку, яка ржавіла на відходах, тобто, перетворюючись в гниль. Прокату катастрофічно бракувало.

Такі були радянські виробничі відносини, така була радянська передова техніка та технологія для золотовидобувної Магаданської області, і те саме творилося на спецавтомехбазі (72 км центральної траси де я працював після звільнення з табору).

В нашому мехцеху працював нормувальником Михайло Жарковський. Поважного віку, біля 60 років і тому ми всі звали його дядя Міша. Це був польський жид (не приховував національності) з Варшави, засуджений по політичній статті на 15 років. Про себе він ніколи не хотів нічого розповідати, був скромною, тихою та доброю людиною. Він нам допомагав, як міг, тобто підкручував норми