Від Мальти до Магадану - Євген Куцик

Одного дня нічна зміна розповіла нам про трагічний випадок, який стався в робочій зоні. Чергового слюсаря з фабрики, який йшов на об'єкт щось лагодити, підізвав конвойний із-за огорожі, щоб дати йому прикурити. Він, нічого не підозрюючи, переступив через заборонену зону з метою дати конвоїрові прикурити, і в той час конвойний його застрелив. Всі були дуже схвильовані тим випадком та застерігали один одного, щоб не підступати до конвойних і не піддаватися на провокації.

В березні 1953 року до верстату, де я працював, підійшов бригадир Льоша та пошепки повідомив мене що помер Сталін. Це повідомлення викликало в мене бурну реакцію втіхи, і лише поштовх бригадира привів мене до тями, а бригадир втік. Через кілька днів мене викликав «кум» та став допитувати, що такого веселого мені розповідав бригадир в день смерті великого вождя та батька всіх народів. Довго і тяжко мені довелося переконувати «кума», що це аж ніяк не було пов'язане зі смертю «найдорожчого ката». 1 бригадир, і я, були жахливо налякані, тому що наші терміни закінчувалися, і нам могли їх продовжити.

З кінчиною Сталіна репресії не закінчилися, бо були ще інші опричники, співучасники злочинів, які були зацікавлені в продовженні тієї злочинної політики. Хвилями були деякі тимчасові полегшення, а пізніше знову поверталося все на свої місця. Починаючи ще від царської Росії і закінчуючи на горбачовській перебудові, шлях існування тієї держави був вистелений репресіями.

Підходив кінець місяця серпня, тобто вже був майже початок колимської зими. Вечором після приходу з роботи зайшов в барак посланець та сказав, що мене викликають в спецчастину.

Коли я ввійшов в спецчастину, якийсь НКВДист став перевіряти мої анкетні дані, після чого підсунув мені два папірці для підпису. В першому було повідомлення про закінчення терміну ув'язнення, а в другому, що я зобов'язуюсь нікому ніколи ні про що не розказувати, що я бачив та чув, тобто взагалі мовчати про табірне та тюремне життя. За будь-яке розголошення мене притягнуть до кримінальної відповідальності за ст., ст. (номер).

Той другий папірець був явним зашморгом для людини, щоб мати можливість в потрібний час притягнути її до судової відповідальності.

Із спецчастини я вискочив як ошпарений, на ходу став зривати номери з фуфайки, штанів та шапки. В бараку хлопці на перебій стали мене поздоровляти та бажати швидшого повернення додому. Але на жаль, дорога додому ще не стелилася, бо попереду ще був один термін — п'ять років позбавлення громадянських прав, а це, вважай, поселення.

На роботу я більше не виходив, але із зони я також не мав права вийти, тобто юридично був вільний, а практично ще був в'язнем.

При розписці завжди попереджали «ждіте документов», і таке чекання іноді тривало місяць. Той місяць чекання роком тягнувся. Днем в таборі майже нікого немає, а хто з нічної, той спить. По табору шугають наглядачі і не хочеться з ними зустрічатися, бо тоді пояснюй їм, хто ти такий. Найкраще лежати в бараку і не висовувати носа.

Йшов вже другий місяць, а моїх документів все ще не було. Я став сильно переживати, чи часом мені не «шиють» нового терміну, бо були і такі випадки. Навіть мої товариші були занепокоєні таким довгим моїм чеканням та двозначно натякали, що в тій системі бувають різні випадки і треба бути до всього готовим. В думках я згадував всі можливі «проколи», але так і не зміг прийти до якогось конкретного висновку.

В кінці другого місяця чекання мені повідомили, що прийшли документи, і на завтра рано треба бути готовим до виїзду.

На другий день зранку зібрали нас, таких, як я, чоловік десять та разом з супроводжуючим начальником спецчастини посадили на вантажівку та повезли до Усть-Омчага на оформлення.

В спецчастині Усть-Омчага ще раз скурпульозно перевірили наші анкетні дані, після чого стали видавати «вовчі білети».

«Вовчий білет» — такий собі шматлавий документ, ерзац паспорта, з яким ти не маєш права від'їхати більше, ніж на 50 км від свого місця проживання. Кожний місяць ти повинен прийти до свого дільничого «кума» на відмітку, де він в ньому розписується, а ти в його зошиті.

Після одержання «вовчого білету» мене направляють на поселення на 72 км центральної магаданської траси, тобто в селище Стекольний.

Переночувавши в Усть-Омчагу в знайомих товаришів, зранку виїзджаю до Стєкольного.

Якщо в Усть-Омчагу вже йшла повним ходом зима з 30 °C морозу, то тут ще лише почав падати сніг. Різниця у віддалі не так велика, приблизно 500 км, а в кліматі є. Відчувається вплив моря. Після приїзду я пішов до дільничого «кума» зареєструватися, після чого він послав мене до коменданта. Комендант призначив мене в гуртожиток, видав постіль та порадив негайно піти та нарвати сухої трави до матрацу, що я і зробив. Зробив добре, бо вже ранком все було покрите білою пеленою. Вранці, після дуже скромного сніданку, я пішов на спецавтомехбазу влаштовуватися на роботу. Влаштувався токарем (токарів дуже не вистарчало) і мені навіть на моє прохання, видали авансом гроші на прожиття. Мене признали як доброго токаря та стали давати точити досить складні деталі. І життя пішло своїм шляхом. Гуртожиток поповнювався, бо стали приїзджати з таборів колишні політв'язні різних національностей, але в більшості українці, і то «западнікі». В селищі незабаром зібралася досить велика наша діаспора. Але не завжди життя йде гладко, хтось тебе мусить провокувати. Нас почала чіпатися шантрапа, що це їхній колишній табір та бараки, і тому ми повинні платити їм за наше проживання. Ми з тим питанням звернулися до коменданта, але він усміхнувся та порадив нам з тим питанням звернутися до дільничого «кума». «Ви, бандери, воювали з нашою армією, а тут боїтеся якоїсь шантрапи. Вас тут тепер багато і ви можете їх притиснути. Робіть з ними що хочете, я не буду нічого бачити і чути», — відповів нам «кум».

Нам того і тільки треба було, а далі