Від Мальти до Магадану - Євген Куцик
Щоб поїхати в Магадан щось купити з одягу, треба раніше було йти до «кума» та просити перепустки. А він все стогне та допитує нащо? пощо? так що іноді вже проходить бажання їхати. Тепер він як зустріне де, то вже сам пропонує дати перепустку.
В селищі був також великий завод по виготовленню скляного посуду, пляшок та ін. Сировину для нього возили зі згаслого вулкану (попіл), що знаходився 4 км від заводу. Я не міг собі уявити, що вулканічний попіл може бути такий біленький, як саме найкраще пшеничне борошно. Коли я одного разу в неділю пішов туди на прогулянку, мене пізніше цілу ніч боліли очі, я так не міг надивитися на ту красу природи.
Приблизно на сороковому кілометрі, трохи в бік від траси знаходився став, де били гейзери. Там навколо ставу завжди зеленіла трава, а зимою все було оповите парою. Також в цьому районі знаходилися дачі високопоставлених діячів. Під'їхати туди ближче, щоб подивитися, не було можливості, тому що туди нікого не підпускали.
В селище стали приїжджати дружини з дітьми політичних поселенців. Діти були вже майже дорослі. Кожний такий приїзд був сенсацією. Ми збігалися та розпитували, як там в нас на Україні. Але потішаючих відомостей не отримувати. Та чого можна було доброго чекати від окупантів. Сім'ї стали будувати хати, обробляти городи. Що можна було виростити на тій землі, коли вона при самій найгарячішій погоді більше не розтавала, як на 25 см. Але суть в працьовитості та господарності нашого народу. Руські говорили: «сматрі, только приєхалі і уже агароди гародят, зачем ім ето нужно». «А вот і нужно», не так, як вам, нічого не потрібно, бо ласі на чуже добро. Потихеньку і вони стали городи обробляти, навіть і біля хати паркани ставити. Було з чого, деревини повно, було б тільки бажання.
їдучи на селище Стєкольний, я надіявся на кращі побутові та виробничі умови, маючи на увазі близькість магаданського порту, який був джерелом постачання всієї Магаданської області, а може і Якутії, але розчарувався.
В селищі був лише один магазин, він же і універмаг. Основними продуктами, якими тут торгували, були макарони, хліб з перебоями, балик та червона ікра в дерев'яній 200 кг бочці, яка продавалася на вагу (досить дешево), горілки не було, не витримувала морозів, лише спирт на розлив. Були в селищі дві баби — «тьоті Моті», які робили брагу та торгували нею. Але одного разу хлопці одній тьоті Моті порубали бочки та вилили закваску, бо вже забагато підсипала махорки в брагу, щоб підвищити її міцність, від чого вони потруїлися.
Щоб купити щось з одягу та взуття, треба було їхати в Магадан, затративши цілий день.
Не кращим було і виробництво. Верстати зношені, прокат був, але ті сорти сталі не відповідали суворим кліматичним умовам. Виготовлені з них деталі ламалися навіть при не дуже сильному морозі. Гума на колесах тріскалася, і з неї летіла сажа.
Кожного року в квітні ДАІ проводило техогляд вантажівок. Вантажівка, яка пройшла техогляд, виїзджала через головні ворота, об'їжджала базу та заїжджала через задні ворота на базу. Тут її вже чекала бригада слюсарів, яка в темпі знімала з неї деталі та швидко комплектувала іншу вантажівку на техогляд. Але той номер пройшов раз, бо на наступний рік ДАІшники опломбували задні ворота. Мабуть, хтось таки доніс. Вантажівок на базі було 120, а гараж був малий, від сили вміщав лише 40 вантажівок. Хто приїхав з рейсу, той встиг поставити машину в гараж, хто пізніше залишав її на подвір'ї.
І ті водії мали проблему. Вони змушені були за дві години прийти швидше на роботу, щоб під парою розігріти машину. Вантажівки за ніч настільки промерзали, що двигун не мав сили прокрутити колеса.
Одного разу я посперечався з начальством і згарячу перевівся водієм. Як звичайно, новачкам дають гірші машини та посилають в гірші рейси. Так сталося зі мною. Мені дали лісовоз та послали возити ліс. Я проклинав все на світі. Тими лісовими дорогами важко було проїхати трактором, а не то лісовозом з довгим причепом. Вже мовчу про кількість поламаних ресор. Пізніше послали в далекі рейси, але і тут не було краще. Снігом так замітало дороги, що важко було відрізнити де є дорога, а де тайга.
Випадок виручив мене. Начальник цеху від'їжджав у відпустку на «материк» (так називали СРСР) і мені запропонували повернутися в цех майстром, на що я погодився.
В цеху були свої нюанси. Деякі робітники після авансу або зарплати запивали так, що по кілька днів (а то і тиждень) не виходили на роботу. При аварійних ситуаціях, а їх було багато, доводилося іноді самому «закочувати рукави», або за додаткову оплату просити інших робітників виконати цю роботу. В кінці місяця ті пияки, які прогулювали, приходили з претензіями та сварками за малу зарплату. Доводи про прогульні дні на них не діяли. В них було лише одне: «за что я жіть буду».
Звільнити таких робітників було неможливо: в першу чергу, нестача кадрів, а по-друге, було небезпечно, бо вони були на все здатні. Завжди крайнім в тих випадках був майстер, то була така біда, яка знаходилася між молотом та наковальнею.
Ті робітники не були добрими спеціалістами, переважно, це були паталахи, високої думки про себе. Добрі спеціалісти вели себе з розумінням.
Доброго ремісника від поганого дуже легко відрізнити, навіть не знаючи їх. Достатньо лише поглянути, який в них інструмент та як зберігається. Це вже дасть повну характеристику про ту людину.
В жовтні 1955 року отримую від батьків телеграму, в якій вони мене повідомляють, що мені повернено громадянські права. Незабаром після телеграми отримую від «кума» повідомлення з'явитися до нього в селище Палатка. Їду до нього і отримую довідку про повернення мені громадянських прав та перепустку на
