Двічі по десять: обличчя і голоси - Іван Рябчий

Літакцент, 3 грудня 2009 року

II. Тутешні

Crede experto

Валерій Шевчук

…Українська культура — багатопластове явище

Один із найвідоміших сучасних українських прозаїків народився 1939 року в Житомирі — старовинному місті із загадковою назвою, місті, пов’язаному з іменами Бориса Лятошинського, Хаїма-Нахмана Бялика, Євгена Концевича, Ярослава Домбровського та ще десятків видатних особистостей. У молоді роки Валерій Шевчук захопився творами Григорія Сковороди та Івана Франка — це й визначило його подальшу долю. У 1958 році Шевчук вступив на історико-філософський факультет Київського університету, а вже по двох роках почав писати новели. Став одним із шістдесятників, невпинно вів боротьбу. Словом — складно знайти іншого українського автора, який написав стільки ж, скільки Шевчук. У 1967 році Шевчук став членом Спілки письменників України.

У 1970-х роках його мало друкували. Проте з 80-х почався стрімкий злет письменника — такі книжки, як «Дім на горі» (1983), «Три листки за вікном» (1986), «Око прірви» (1996) справили величезний вплив на тогочасну культуру й назавжди увійшли до золотого фонду української літератури. Шевчука вважають одним із засновників житомирської школи прози. Особлива (і неоціненна!) заслуга Шевчука — переклад сучасною українською мовою творів давньоукраїнської літератури.

У 1986 році Валерієві Шевчуку було присвоєно звання «Заслужений діяч польської культури», а 1987 року він одержав Шевченківську премію за роман «Три листки за вікном». Лауреат низки інших премій. У рідному Житомирі в 2011 році було засновано премію Валерія Шевчука.

Вулиця Кавказька. Звичайні, на перший погляд, багатоповерхівки. Проте відчувається особливий затишок. Ніби щось нетутешнє. Чомусь на згадку спливає Ян ван Рюйсбрук — фламандський містик, Doctor ecstaticus. Рюйсбрук, міркуючи, багато років просидів під одним деревом — цю священну рослину, насичену духом видатного містика, досі з пошаною показують у монастирі Ґрюнендал біля легендарного Ватерлоо.

Дерева перед під’їздом, в якому на верхньому поверсі мешкає легенда української літератури, віддають незбагненними загадками Рюйсбрука. І я ніби повертаюся до Ватерлоо, що застигло в моменті поразки Наполеона, та до Ґрюнендаля, де снував свої містичні теорії блаженний капелан…

Помешкання Валерія Шевчука нагадує нору гобіта з творів Толкіна і водночас — келію ченця. Келію, вщент заповнену книжками. Це людина, яка існує серед книжок. Людина, яка зрослася з ними. Людина, яка їх продукує, бо вже інакше не може.

Він не любить, коли його турбують. Неохоче відповідає на запитання. Проте старанно обмірковує кожне слово. І тому все, сказане ним, одразу набирає величезної ваги. Ваги цитування. Це людина доби бароко. Відчувається, що мислить він не так, як ми. Є в цьому щось незбагненне, навіть страшливе — однак аура книжності та мудрощів, концентрована в цьому помешканні, діє, мов наркотик: поступово заспокоює, додає сил. Мов макове поле у казці про Країну Оз.

Я брав інтерв’ю у Валерія Шевчука двічі. Для двох різних видань. Відповіді для «Українського тижня» він складав особисто. Передавав мені їх на станції метро. А ще — мою новелу, яку я насмілився дати йому почитати. Тиждень трусився — боявся: що скаже метр? Метр похвалив мову — але вщент розкритикував сюжет. Точніше — відсутність сюжету. І після цього я тривалий час не писав. І дякую за це метрові. Бо коли, нарешті, наважився щось написати, то виходило значно краще.

В політику мають іти не інтелектуали…

Який період в українській історії є вашим улюбленим?

Загалом мене цікавлять усі періоди української історії — в кожному з них намагався щось пізнати непізнане і то чи зі спонук письменницьких, чи наукових історичних, адже за фахом я історик. Коли ж казати про літературне освоєння, то через оповідання, повісті, есе, романи намагався охопити всю нашу історію від дохристиянських часів до тих, у яких мені дав Бог жити. Навіть свідомо уладновував твори в різночасні так, щоб більше чи менше з’явити наше минуле, а це значить для мене — пізнати українську людину не в типовому, а в індивідуальному її зарисі. Нудно було би перераховувати ті твори, написано їх чимало, але творилися вони так. Найбільше уваги віддав епосі бароко, тобто XVI—XVIII століттям, особливо ж як історик: тут у мене є і монографії, і розвідки, і збірки з перекладами пам’яток при їхньому науковому осмисленні, зрештою, маю немало й літературних творів своїх і зібраних антологічно чи в тематичних виданнях. Сучасна ж історична проза не вельми багата, але цікаві зразки творять Василь Шкляр, Галина Пагутяк та інші.

Ви ґрунтовно вивчаєте пласти польсько-української культури XVI — І половини ХІХ ст. Чому саме ця тема й цей період? І чим цей культурний шар відрізняється від українсько-московської культури XVII—XIX століть?

Тут є кілька причин. Річ у тім, що українська культура — багатопластове явище: крім питомих форм, будучи в колоніяльному становищі, має форми й міжнаціональні, яких також не можна оминати увагою, інакше своєї культури не збагнемо. Щодо польсько-української культури, мій інтерес, можливо, здобув стимул через голос крові: батько був українцем, а мати писалася полькою — за її лінією маю дотичність до шляхетства Річі Посполитої, але після повстання 1831 року мої предки Малецькі були шляхетського звання позбавлені. Не можу певно сказати: чи був це рід справді польський, чи полонізований український (через прийняття римо-католицької конфесії), певніше — останнє. Але стимул вивчати саме українсько-польські культурні чи історичні явища в мене наявний.

А чому саме цей період? Бо саме тоді українці входили в державне тіло Річі Посполитої, де керманичами були польські королі. З іншого боку, саме українсько-польський культурний прошарок залишався досі мало вивчений, хоча його можна назвати якісно потужним, а кількісно витворив значну кількість пам’яток. І їх треба було, освоївши, повернути в контекст української літератури або ж розглядати як міжнаціональні явища.

Пласт українсько-московської літератури в XVII столітті був дуже невеликий, бо Росія тоді залишалася порівняно з Україною цілком дикою та замкненою перед Європою, хіба залітали в Московію нечисленні українські культуртрегери (Ісая Кам’янчанин, Славинецький, Сатановський, Полоцький) — усе це досить вивчено. За Петра І розпочалася геноцидна акція супроти України: окрім нищення фізичного (канальні роботи, далекі військові походи) до Московії було насильно вивезено основну освітню, культурну й церковну силу, яка зайнялася активним культуртрегерством (у позитивному значенні цього слова) і підтягла дику північну країну коли не до свого, то близького собі рівня. Цей процес тривав усе XVIII століття, переходячи поступово до культурної агресії Московії супроти України, а після знищення Козацької держави, а з нею української освітньої системи з русифікацією її в ІІ