Двічі по десять: обличчя і голоси - Іван Рябчий

Не можу казати про всіх кураторів, але я живу якраз такими ідеями й задумами. Звісно, є поточна, кропітка та іноді нудна підготовча робота, але без неї проекту не реалізувати, і зусилля не йдуть намарно. Результат усе виправдовує. Частіше за все.

З чого починався проект «ЛітЦентр»? І навіщо вкотре об’єднувати молодих поетів і письменників? Хіба не достатньо таких угруповань?

Питання на окрему розмову…

Літцентр починався у 2008 році, із бажання декількох друзів створити платформу для спілкування та обміну творами поетів із різних міст. Це мало бути таке собі онлайн-ком’юніті для небайдужих. Згодом проект почав розвиватися, створювалися розділи з новинами, анонсуванням літературних подій та конкурсів, нові напрямки діяльності, потроху набирала обертів реалізація офлайнових проектів, культурних акцій, фестивалів і читань.

Проект створювався не для того, аби когось неприродно об’єднати. Він скорше був відповіддю на конкретий запит певної спільноти. Дією, що розвинулась у дещо більше. З часом проект знаходив друзів і партнерів, з якими ми створювали щоразу нове та особливе, ми змінили структуру і вдосконалювали механізми роботи, набирали потужностей у своїй діяльності та масштабах проектів, напрацьовували певну довіру і репутацію. Тобто, ЛітЦентр вже є дещо більшим за спробу об’єднати. Це також і підтримка митців та ініціатив, промоція сучасної літератури в усіх можливих та доступних форматах, нові майданчики для авторів-початківців, обмін досвідом між тими, хто клопочеться культурними проектами, співпраця в рамках нових ініціатив.

Чи достатньо подібних угруповань? Скажімо так, стабільних, надійних партнерів, що працюють на цій ниві, не так уже й багато. Якщоїх буде більше, то на добре. Роботи вистачить на всіх.

Чи варто ділити письменників (зокрема — в Україні) за мовами? Як із мовним питанням у «ЛітЦентрі»?

Формально переділити можна будь що. Справа за критеріями. Та якщо мова про українських письменників, що пишуть українською чи російською, то для мене вони всі є письменниками України (винятки можуть становити хіба ті, що самі себе ідентифікують якось інакше).

Авжеж, це болюче питання. І неодноразово доводилося чути закиди стосовно участі в наших проектах російськомовних авторів. З останнього, наприклад: «Шукати у Львові поетів, що пишуть ворожою російською — це збочення!» А такі є. Як, між іншим, і на фронті вдосталь російськомовних солдатів. Й ніхто не пропонує враз полюбити тих поетів. Та, як на мене, із цим варто було би миритися. Вони такі самі українці.

Мовним питанням узагалі досить часто маніпулюють. Тим паче у світлі сучасних політичних обставин. Та ми намагаємося того уникати. Формуємо спільні двомовні проекти. На сайті публікуються вірші як українською, так і російською. Й пов’язаних із мовою проблем чи суперечок на самому порталі не було.

Як ти вважаєш, до чого українська література буде подібна років через десять? Чи зміниться щось суттєво?

Я не є компетентним експертом, аби робити якісь прогнози з цього питання. Та десять років — відстань не така й велика, і якісь загальні тенденції цілком можна спробувати зафіксувати. З того, що я зараз бачу: 1) література тяжіє до чимраз менших, коротких меседжів; 2) слово шукає нові формати існування (пішло у твіттер, смс, фейсбук); 3) із розвитком технологій виникає дедалі більше експериментів і міждисциплінарних проектів. Може, з’являться нові майданчики та формати презентації літературних творів. Десять років — доволі малий термін. На мій погляд, мало що встигне суттєво, чи то пак кардинально, змінитися.

У нас уже стало доброю традицією говорити про те, що, мовляв, українська література — дуже європейська, письменників треба перекладати європейськими мовами, «тягнути» до Європи. Чи ми насправді такі вже європейські? Адже деякі націоналістичні та традиціоналістські тенденції не відповідають духові часу. Що в українській літературі буде справді цікаве європейському читачеві?

По-перше, не вважаю українську литературу аж такою «європейською». По-друге, заявлена «європейськість», якщо така і є, на мій скромний погляд — не привід для перекладів і зацікавленості. Вбачаю в означеній ситуації більше спекуляцію на актуальних гаслах, аніж констатацію реального стану речей.

І, найголовніше, по-третє. На мій погляд, ми майже не маємо що пропонувати. Вартого уваги продукту — по пальцях однієї руки, майже не продукується. Штучно привертати увагу до не найкращих зразків сучасної української літератури можна, але недовго. Та ситуація, начебто, потроху змінюється. Сподіваюся, то справа лише часу.

Про переклади. Ви (тобто «ЛітЦентр») запустили онлайн-часопис перекладної поезії «Umbrella» (себто «Парасолька»). Назва одразу нагадала один голлівудський бойовик із Мілою Йовович у головній ролі, де зловісна корпорація з такою ж назвою перетворює людей на зомбі. Сподіваюся, це лише моя невдала асоціація. Яка мета цього проекту? І як ти — як куратор — оцінюєш стан справ в українському художньому перекладі на сьогоднішній день?

Готуючи проект Umbrella, ми оговорювали його з низкою перекладачів, що, в результаті, увійшли до робочої групи проекту — Нелею Ваховською, Маріанною Кіяновською, Олегом Коцаревим, Дмитром Кузьміним, Марією Галіною та іншими. Спілкувалися так само із Діаною Клочко, що є співзасновницею Metaphora — чи не єдиної недержавної перекладацької премії в Україні — та молодого фестивалю «Дні перекладу». Й побачили, що в нас не є розвиненою перекладацька справа. Мова навіть не про школи перекладу. Добрих, авторитетних перекладачів, що могли би вести, наприклад, воркшопи, одиниці. Що вже казати про умови праці та якість наявних перекладів. То, взагалі, окрема розмова. Знову ж таки, в нас майже немає майданчиків для комунікації, оговорення та оприлюднення перекладів. То ж ми почали з малого. Створили Umbrella, онлайновий часопис перекладної поезії. Поки що це просто платформа, куди добираються трьома кураторами, й періодично публікуються кращі з поданих матеріалів. Та проект створювався на перспективу розвитку. Наразі збираємо інформацію, дивимося на динаміку, відгуки та запити. І з того вже виходитимемо. Далі буде...

Володимир Буряк-Селіванов

Це соціальна природа людини — бути завжди в масці

Справжня дата його народження невідома. Перші роки дитинства Володимира Буряка минули в сиротинці — це позначилося на всій його подальшій творчості. Він мій земляк, адже сиротинець розташовувався у Дніпродзержинську.

Він писав поезію та прозу, робив чудові колажі, досліджував художні тексти у найнеймовірніші способи, створив власну теорію журналістики. Працював старшим редактором молодіжної студії телебачення Дніпропетровського облтелерадіокомітету. Певний час В. Буряк був старшим науковим cпiвpoбiтником і завідувачем лабораторії українського фольклору. А ще він був видатним педагогом — дехто з його колишніх студентів тепер став зіркою сучасних українських