Двічі по десять: обличчя і голоси - Іван Рябчий

Його перу належать книжки текстів (інакше ці уривки, сповнені сили та енергії, і не назвеш) «Молода трава», «Трикнижжя», «Голосарій», «Любов завжди», «Над островами». Лауреат літературної премії імені В. Підмогильного. Селіванов — таким псевдо він підписував свої твори.

Мені, вважаю, пощастило, що ця людина увірвалася в моє життя. Коли я відразу після отримання диплому прийшов викладати французьку та англійську мови на Факультет систем і заходів масової комунікації ДНУ, одним із небагатьох колег, які припали мені там до душі, був Володимир Дмитрович, ВД. Улюбленець студентів, людина-легенда. Творець міфів — про себе і не тільки про себе. Про все, що потрапляло в його поле зору.

Він мешкав у гуртожитку на лівому березі, щоб розвіятися, часто ходив до Дніпра; природа була його головним натхненником, без неї ВД себе не уявляв. Дитинство його минуло в місті Верхньодніпровську (Верхньодніпровському — говорив він), у старенькій хатинці, зведеній ще на межі ХІХ—ХХ століть. Я там бував: книжки, що не вміщалися до кімнатки (подібної за розмірами до шафи) в гуртожитку, зберігались у вулику. Електрику було проведено ніяк не до всіх приміщень хатинки, тож ВД палив свічки. За яром темнів Римський ліс — я так і не зрозумів, чому саме Римський, але прогулянки тим лісом назавжди закарбувались у моїй пам’яті… А ще те, як вишуканий інтелектуал, знаний філософ, поет, твори якого могли зрозуміти тільки обрані, спілкувався з простими людьми… «Оце відьма, будь із нею обережніший!», — сказав він, коли до хатинки завітала сусідка. Вона принесла груші в кошику та пляшку самогону. Той самогон ми потім випили з Павлом — тутешнім трактористом, теж сусідом ВД. Професор говорив із трактористом про речі, які зрідка почуєш на якійсь поважній науковій конференції: про Бога, позаземне життя, про потойбіччя…

Я дуже страждав, коли ВД пішов. Від мене ніби відкраяли шматок тіла. Кровило досить довго. Я пригадував читання віршів уголос на смерку, нічні вилазки до Римського лісу, поїздки до Новоазовська, де ми купалися в місячному промінні і де написалося мені кілька повістин…

Я щасливий, що можу вмістити до цієї книжки інтерв’ю з найнезвичнішою людиною, яка трапилася мені на життєвому шляху.

Що в світі не передаси словами? Поета серце…

Володимире Дмитровичу, ваших іпостасей так багато — філософ, фольклорист, письменник, журналістикознавець, художник. Хто ви насправді? Зірвіть, нарешті, маску та ідентифікуйте себе.

Це соціальна природа людини — бути завжди у масці. Справжній художник завжди відкритий. Мовлю про небоязнь оголити себе там, де інші втаємничують... Прагну цього. На сто відсотків це нікому не дається. Це лише як наближення до ідеалу. Внутрішнє єство, тим паче художнє — це не театр одного актора. Вияв особистості на соціум — вельми таємна річ... Усе, що в мені, сконцентровано в понятті «художник», бо це багатоаспектна сутність.

Проте що вам ближче: фольклор, література, філософія, образотворче мистецтво?

Усе художнє, все, що стосується філософії образного самовираження. Наука — це логіка осмислення життя. Фольклор — закриті коди, стільники інформації. З них черпати й черпати. Це основа. Художня творчість передає флюїди підсвідомого, це чари впливу на свідомість такі, що можна розмовляти зі світами... Головне ж — постаєш над світом; це болючий процес осмислення вартості людини в Бутті.

Казати про те, що я замолоду на весіллях грав на гармошці? Це така дивна імпровізація народних музичних тем. Скажімо, полька триста двадцять п’ята... Лише зараз можу так імпровізувати в поезії. Якщо є концепція розкриття теми, з’являється внутрішнє горіння... Це як весілля в душі. Тоді можна сказати багато. З іншого боку, це самоспалення...

Ви тривалий час працювали на радіо. Розкажіть про ті часи. Як сприймаєте сучасний радіоефір — чого йому бракує і чим він кращий за той, що був чверть століття тому?

Я більше працював на телебаченні, а на радіо займався переважно епічними жанрами — документальними радіоповістями. Це надзвичайно складний жанр. У мене вийшли серіали «Гончареве коло» (Олесь Гончар), «Наклеп на сонце» (Володимир Булаєнко), «Дзержинці» (робітничі династії). І все за символічні гонорари, більше для душі. За так званої ідеологічної диктатури можна було технічно й художньо варіювати, удосконалюватися. Тепер таких можливостей бракує. Звичайно, це була епоха дикторського мовлення. Живе слово явно «проціджували». Але стандарт працював міцно, система функціонувала. Зараз, безперечно, існує імпровізація, демократизм, але поділений на погляди власників телерадіокомпаній. Тобто це вже поліфонічна «ідеологічна диктатура»...

Нині намагаються відродити жанр радіоп’єси, навіть спеціальну премію заснували. Як Ви до цього ставитеся?

Пам’ятаю, як мої батьки слухали вечорами радіовистави. Я й сам присідав до них. Це було на рівні обожнення... Своє диво у хаті. Моя бабуся, коли її привезли із сільської глибинки після війни до райцентру, почула радіоконцерт, а потім каже невістці:

— Горпино, ой добре люди співали... Ти ж їх хоч нагодуй...

— Та, мамо, це ж радіо... Он коробочка на стіні, бачите?

— Та бачу, бачу, доню, та ти таки нагодуй їх...

Телебачення тоді лише починалося. Нині доба візуальної інформації, та ще й експресивної. Змінюється СВІДОМІСТЬ сприйняття Інформації. Шоу, реаліті-шоу. Тому, з одного боку, проблема радіоп’єс — нібито анахронізм. З іншого — малий формат вистав пішов би. Це про ті, які поставлені спеціально для радіо. Потрібні хороші радіодраматурги, радіорежисери, фінанси... Естетичний досвід епохи повторюється, людство не відмовляється від старих форм відображення світу, потрібна адаптація...

Колись ви займалися фольклором. Згодом це захоплення набуло більш узагальненої та менш практичної філософської форми, по деякім часі обернулося на засоби і способи творення художнього тексту. Знаю, що для вас «етнічний» — чи не найбільш схвальне визначення. Можете якось розтлумачити цей епітет? Чи може бути етнічне в сучасному?

Ми приходимо до поняття «духовна фольклоризація», коли художник не стилізує текст під фольклор, а користується його основними барвниками (архетипами) як філософією буття і стилю вираження. Візьмімо «Енеїду» І. Котляревського — це етнічна філософія буття! До речі, чистісінький постмодерн! Гротеск, іронія, буфонада... Фольклор невичерпний, він лише трансформується в інші естетико-соціальні коди.

Хочу спростити дискусію про поняття «етнічний», навівши три рівні визначення якості художнього твору — етнічний, національний, світовий. Тут пояснювати вже нічого не треба. Етнічний тут у розумінні народного примітивізму з елементами побуту. Наше мистецтво працює переважно на національному рівні з елементами регіонального (у цьому розумінні — етнічного). Це духовна етнокриза. Тобто етнос не може відтворювати художню продукцію на рівні світових стандартів.

Є інше визначення етнічного — рівень естетизації народної культури, її інтерпретація в