Двічі по десять: обличчя і голоси - Іван Рябчий

Бельгії належить замок у містечку Сенефф, а колишні службові приміщення замку орендує велика нафтова компанія «Тоталь-Фіна», що час від часу організує там освітні семінари для своїх інженерів. Тут, поруч, у Фелюї, є кілька великих підприємств цієї компанії… Під час відпусток місцина пустує. Було вирішено влаштувати Колегіум саме тут, під час шкільних канікул. Отже, ми орендували ці приміщення на час літніх канікул у «Тоталь-Фіна» за символічну ціну — 1 євро — на 99 років. Нафтова компанія постійно оновлює Колегіум, купує нові меблі, оздоблює новою технікою. Для нас це дуже зручно.

Коли відбувся перший заїзд?

У липні 1996 року. Тоді приїхало 12 перекладачів із різних країн — Португалії, Іспанії, Греції, Англії, Німеччини, Італії, Румунії. Незабаром із 11 іншими колегіумами ми увійшли до Європейської мережі міжнародних центрів художнього перекладу (RECIT). Протягом кількох років наша мережа отримувала непогані субвенції від Євросоюзу.

Ви вже назвали кілька країн, перекладачі з яких відвідують Колегіум. А які країни — найактивніші?

Безумовно, країни Східної Європи. Румунія, Чехія, Сер­бія, Хорватія, Угорщина, Польща, Македонія… Потім ідуть балтійські країни. Дуже мало Англії та Німеччини. Вкрай рідко відвідують нас скандинави.

Чому так?

Гадаю, причина в тому, що в розвинених капіталістичних країнах перекладачам платять дуже добре, тож і умови, відповідні для роботи, у них є. Мені, наприклад, мешканці Бельгії, подібний колегіум для роботи не потрібен. А на сході перекладачам платять мало, умови для роботи жахливі. Тут вони отримують чудові умови. Відповідно, більше перекладів бельгійських авторів з’являється на сході. З іншого боку, в Англії та Німеччині взагалі мало перекладають франкомовну літературу.

Яких бельгійських авторів перекладають найбільше?

Поза сумнівом, класиків — Анрі Мішо, Жоржа Роденбаха, Еміля Верхарна, Мішеля Ґельдерода, Моріса Метерлінка. Із сучасних — Каролін Лямарш, Жаклін Арпман, Амелі Нотомб, Ґі Ґоффета. Багато перекладають Сіменона. З поетів — Верне Лямберсі, Вільяма Кліффа.

Чи трапляється, що мало відомі в Бельгії автори раптом ставали популярними в інших країнах?

Буває, що письменники, яких у нас не дуже цінують, користуються популярністю серед перекладачів і видавців інших країн. Те, що вони пишуть, мабуть, ближче жителям тих країн, ніж бельгійцям. Але імен я не називатиму.

Тоді зайдімо з іншого боку — кого найбільше перекладають у Бельгії?

У Бельгії дуже мало перекладачів. Переважна більшість живе у Франції, а свої переклади видає також у Франції. З німецької, приміром, перекладаємо тільки ми вдвох із поетесою Роз-Марі Франсуа. Отож, тенденція стосується більше Франції, ніж Бельгії. Частіше перекладають із англомовної, здебільше американської, літератури. З іспанської також дуже багато. Менше — з італійської.

На початку розмови ви сказали, що ринок було переповнено кепськими перекладами. Що для вас «кепський переклад»?

Основні по­мил­ки в перекладі — художні. Скажімо, коли перекладач не втра­п­ляє до так званого семантичного поля. Наприклад, в одному романі, переклад якого я рецензувала, початок, за задумом автора, було написано у відтінках сірого, чим створювалася своєрідна атмосфера. Три сторінки сірого кольору — і раптом яскрава рожева пляма! Отже, весь цей сірий колір вів до рожевого вибуху на четвертій сторінці. А перекладачка на перших двох сторінках спромоглася ввести червоний і рудий кольори. Неприпустима помилка!

Інша серйозна хиба — якщо перекладач не вловлює тону, «голосу» тексту. Адже кожен текст має власний голос — однаковий від початку і до кінця. Важливо також, аби текст був когерентним. Кожна фраза анонсує подальшу і нагадує про попередню. Існують певні логічні ланки, семантичні поля… Якщо перекладач їх не бачить, він створить некогерентний, «розсипчастий» текст. Це — найбільша помилка.

Дуже довго будь-хто міг прийти до видавця і сказати: «Ось чудовий автор, давайте я його для вас перекладу!» Це призвело до того, що перекладачі розучилися писати; але ж перекладач — також письменник! Добрий перекладач просто повинен бути письменником! А цьому не навчиш. Тому у створеній мною Школі художнього перекладу не вчать писати; ті, хто до нас приходять, уже пишуть. Ми даємо їм загальні навички; звісно, цьому можна навчитися самому, з досвідом, — але у нас таке навчання відбудеться швидше. Гадаю, добра освіта дозволяє уникнути катастроф. Нарешті, у Франції та Бельгії видавці зрозуміли, що не варто підписувати контракти з будь-ким. Вони усвідомили, що головне — не ціна перекладача: що менше коштує людина, то гірший переклад вона зробить.

Кого з відомих авторів ви перекладали?

Свою перекладацьку кар’єру я почала з німецького філософа Ернста Блоха. Абсолютно випадково, до того я й не думала бути перекладачкою. Я тоді навчалася в університеті. Викладач німецької порадив мене одному професору філософії, який мріяв побачити Блоха французькою. Цей професор керував серією видань із філософії у найбільшому французькому видавництві «Gallimard». Так перший же мій переклад вийшов у «Gallimard». Блоха я перекладала двадцять років… Потім на прохання видавництва «Actes Sud» я переклала всі твори австрійського письменника Жана Амері. Справжнє його ім’я — Ганс Маєр, але він настільки ненавидів німців (Амері — єврей), що змінив його на французьке. Маєр-Амері був у Авшвіці, тож більшість його творів — про концентраційні табори.

Найяскравіший твір останнього часу — «Жінка з Берліна». Реальна історія жінки, яка пережила окупацію німецької столиці спершу радянським, потім американським військом. Неймовірний успіх! Наклад — 80 тисяч; документальний фільм, вистава у Парижі.

Розкажіть, будь ласка, про цю книгу детальніше.

Оповідачка — журналістка, яка випадково потрапила до Берліна 1945 року, коли до міста увійшли росіяни. Вона потерпала від голоду й холоду, її, як і інших жінок, ґвалтували російські солдати. Єдиним порятунком було писання, тож вона вихлюпувала на папір усі жахливі події свого життя. Це три товсті зошити. Після війни її друг, відомий журналіст Курт Марек, порадив авторці надрукувати рукопис на машинці і видати. Вона так і зробила. Але спершу книга вийшла англійською, у США.

У Німеччині «Щоденник» прийняли вкрай негативно. Адже авторка описувала німців лінивими, слабкими, чоловіками, які дозволяли ґвалтувати своїх жінок, кепськими вояками. Росіянам, натомість, вона симпатизувала, тож її одразу звинуватили в радянській пропаганді. Тоді вона сказала: «Годі! Більше не видаватиму!»

У шістдесяті, на хвилі феміністичного руху, її «Щоденник» став чи не настільною книгою. Її це дуже дратувало, тож вона вирішила, що перевидань не буде, а після смерті, якщо книгу видаватимуть, то — анонімно. Вона померла 2001 року. Німецький журналіст із «Süddeutsche Zeitung» провів розслідування і з’ясував її ім’я. Спалахнув жахливий скандал. Я вважаю таке ставлення до автора неприпустимим, адже вона хотіла, щоб її ім’я лишалось у таємниці, її ж