Двічі по десять: обличчя і голоси - Іван Рябчий

Хто з письменників-гомосексуалів тобі найближчий?

Із тих, кого таврували «гомосексуалами», для мене особливе місце посідає Андре Жид. І радше Жид — автор щоденника та листів, аніж Жид-романіст. Я в захваті від мужності, яку він демонстрував як в особистому житті, так і у своїх творах. Проте завжди постає питання тексту: у нього це — щаслива суміш прозорості, правдивості та стислості.

Жорж Екаут, якому ти присвятила стільки часу і сил, був патріотом, націоналістом, і водночас — космополітом і, скажімо так, єврофілом. Чи можна сказати, що це – формула, типова для європейського інтелектуала? Чи все ж Екаут — окремий випадок?

Оце питання: чи був Екаут патріотом і націоналістом… Гадаю, сам він визначив би себе як «patrial» (прив’язаний до малої батьківщини). Авжеж, інтерес до іноземних мов і літератур зробив його, безперечно, космополітом, проте особистісне й літературне коріння його все ж лишалося в невеличкому краї польдерів[5] та у кількох кварталах Брюсселя. До речі, саме це завадило Екаутові оселитись у Парижі, як учинило чимало його видатних сучасників.

Стефан Цвайґ, між іншим, перш ніж убити себе, зумів скласти «Спогади європейця»; і вчинок його продиктований саме тим, що його європейський ідеал зазнав краху. Нині те, що ми звемо «Європою», рушиться на поталу великим компаніям, яким байдуже до кордонів — тож я не бачу сенсу в такому вислові, як «європейський інтелектуал». І — зізнаюся — у найпохмуріші днини я ставлю собі запитання: а чи існують вони взагалі десь, оті міфічні інтелектуали?

Юґетта де Броквіль

Я не думаю, що література має стать

Huguette de Brocqueville

Юґетта де Броквіль — бельгійська письменниця, журналістка, голова Франкомовного ПЕН-клубу Бельгії та Комітету із захисту письменників, ув’язнених через свої переконання, член ПЕН-клубу Франції та віце-президент Міжнародного центру документації щодо Марґеріт Юрсенар. Баронеса де Броквіль належить до дуже відомого в Бельгії роду: її дід, Шарль де Броквіль керував урядом Бельгії двічі — у 1911—1918 та 1932—1934 роках, у 1919 році отримав титул барона, а 1920 — графа. Кажуть, що помер у 1940 році, не витримавши сорому німецької окупації…

Першим романом баронеси де Броквіль став досить кумедний текст «Ропусі годі чекати на відповідь» (1968), в якому юнак і юнка переживають бурхливі стосунки на тлі революції Травня 1968 року.

З 1960-х років улюбленим автором Юґетти був і залишається Ремон Кено. Йому вона присвятила безліч досліджень і влаштувала навколо його творчості чимало колоквіумів. Навіть вигадала «літературну математику» — спосіб, у який вона дослідила тексти не тільки Кено, а й багатьох інших майстрів Слова.

Усі тексти баронеси де Броквіль — дуже особисті. Роман «Урао, ти ще живий?» (1997) присвячено жахливим подіям у Руанді у 1990-х роках. Брат письменниці був у тій країні місіонером і загинув. Кохання і пристрасть — у центрі уваги романів «Лідія, або Зблиск незавершеності» (2007) та «Спокуса» (2009). Журналістські хроніки баронеси де Броквіль побачили світ під однією обкладинкою у 2011 році. «Подивування валюша» — це короткі тексти, написані від імені популярної в Бельгії пташки. Усі — на злободенні теми. Є й текст про В. Путіна.

Ясна річ, баронеса має жити в найпрестижнішому районі Брюсселя. Надсучасна будівля (Бельгія — одна з тих країн, де шаліють від архітектури і дбайливо підписують ім’я архітектора мало не на кожній споруді) мало нагадує помешкання представниці шляхетного роду. Проте всередині — антикваріат і твори мистецтва. Одне з великих французьких вікон — розбите. «Мене пограбували, — весело, ніби про щось буденне, каже пані баронеса. — Я була нагорі, нічого не чула, потім спускаюсь — і хтось шась! Зняли кілька картин…».

Розмовляти з Юґеттою де Броквіль означає занурюватись у вир політичного життя. Анна Політковська, Салман Рушді, Юлія Тимошенко (на той час ув’язнена), Володимир Путін — ці імена зриваються з її вуст і зависають у повітрі, мов чорні метелики на картині символіста.

Вдруге ми бачилися з пані де Броквіль у ресторані на площі Ґранд-Пляс Брюсселя — вона вважається найкрасивішою в Європі. Баронеса іронічно коментувала тогорічний tapis de fleur — квітковий килим, створений з нагоди традиційного Свята квітів. І їла свою улюблену Dame blanche — Білу даму, ванільне морозиво з вершками та гарячим шоколадом. Вона замовляє її щоразу, певно, уявляючи себе Білою дамою — феєю Мелюзиною чи Марією Стюарт.

Завжди усміхнена, оптимістична, сповнена планів і готова до рішучих дій («Ми збираємо підписи щодо звільнення африканської студентки, ув’язненої за свої твори!» — заклики такого кшталту я чув від неї не раз) — це пані баронеса. Є особистості, яким ніби долею призначено вести активну громадську діяльність, рятувати пригноблених, обстоювати права. Це шлях, на який тебе ніби штовхає щось вище — якісь сили — і яким ти мусиш пройти до кінця. Звернути з нього несила.

Подібних відвертих зізнань не вибачають…

Пані Юґетто, одна з цілей Франкомовного ПЕН-Клубу Бельгії, який ви очолюєте — сприяти порозумінню між народами. Та чи таланить вам досягати цієї мети в країні, яка багато в чому залежить від напружених стосунків між фламандцями і валлонами?

У Міжнародного ПЕН-Клубу — всесвітнього об’єднання письменників — дві основні мети: сприяти, з одного боку, розвиткові теми миру в літературі, а з іншого — порозумінню між народами. На жаль, у Бельгії доводиться долати взаємне нерозуміння між фламандцями і франкофонами. Я не казала би — валлонами, бо географічно та етнічно це звужує досить численне населення, яке живе в Бельгії та щодня послуговується французькою мовою. Після поділу бельгійського ПЕН-Клубу на дві частини — майже сорок років тому — не проведено жодного спільного заходу. Лише на міжнародних конгресах делегати від фламандської та фракомовної секцій можуть зустрітися та ввічливо поспілкуватися. Одначе нещодавно ми запросили голову Фламандського ПЕН-Клубу Давіда ван Рейбрука на одне з наших засідань, продемонструвавши цим прагнення до порозуміння та обміну думками.

Серед функцій ПЕН-Клубу — підтримка митців, які перебувають в ув’язненні за свою творчу діяльність. Я знаю, що ви приділяєте цьому питанню особливу увагу…

Власне, це функція не так Франкомовного ПЕН-Клубу, як Комітету з порятунку ув’язнених письменників, що його я очолюю. Першим випадком, з яким мені довелося зіткнутися, був арешт і ув’язнення турецької студентки Ульрік Караєль — вона влаштувала демонстрацію на підтримку курдів. За дивним збігом обставин, того ж вечора, як прийшла ця новина, я на