Двічі по десять: обличчя і голоси - Іван Рябчий
Ще один дуже цікавий ваш твір — «Подивування валюша». Це суспільно-політична хроніка 2000-х років. Є навіть текст про Володимира Путіна, написаний 2001 року. Як ви тоді — більше десяти років тому — сприймали цю політичну постать?
«Подивування…» складаються з 24 текстів, якщо хочете — розділів, а радше — сатиричних газетних колонок, основаних на гучних подіях. Репортерка-валюш наважується на дуже відверті коментарі. У 2001 році вона у присутності Путіна обурюється винищенням чеченців, які прагнуть незалежності. У відповідь Путін ув’язнює валюша. А у 2007 році, коли валюш сумує через сепаратизм Фландрії, Путін підступно нашіптує: «Бачиш, із Чечнею — те саме! Вона має залишатися російською, так само як Фландрія повинна бути бельгійською». У 2001 році Путін нагадував мені степового вовка. Таким і залишився. З його першої ж появи на телеекрані я була причарована. Він стояв поруч із Єльциним — велетнем, який представляв його всім, мов принца-дофіна. Я одразу відчула, як цього маленького чоловічка розпирають амбіції. Телебачення дозволяє побачити речі, не помітні у дійсності.
У романі «Лідія» йдеться про стосунки між різними поколіннями. В сусідній Франції молодь дуже часто втрачає ідентичність, глобалізується. Яка ситуація в Бельгії?
У романі я розповідаю про життя юної Лідії, яка під час Другої світової була членом «Секретного війська». Вона намагається пояснити своїм онукам, що таке війна, бомбардування, як свистять кулі. Маленька Жулі захоплюється розповідями бабусі, хоч ігрові приставки значно цікавіші для неї, як і для інших дітей. Авжеж, англійська мова, як світова мова дипломатії, всюди проштовхує глобалізацію. І це, поза сумнівом, небезпечно. Проте ні англійська мова, ні сплетіння культур, що відбувається завдяки навалі іммігрантів, не несуть аж такої загрози ідентичності ні французів, ні бельгійців, ні загалом європейців. Я ніколи не виступала проти мультикультуралізму, бо він збагачує нас — але за однієї умови: щоб не забувалися рідна мова та її культура. Найцінніший досвід — у бабусі Лідії, що переповідає своє минуле онукам. Та чи дослухаються онуки до бабусь і дідусів? А бабусі, чи завдають вони собі клопоту оповідати дітям байки з минулого?
Літакцент, 8 липня 2013 року
Франсуаза Вільмар
…кожен текст має власний голос
Françoise Wuilmart
Пані Вільмар — директорка і душа Європейського колегіуму художнього перекладу в містечку Сенефф, що за 40 кілометрів від Брюсселя. Раз на рік (раніше — двічі) Колегіум приймає в середньому два десятки перекладачів із різних країн світу. Тут бельгійці роблять те, що так потрібно робити Україні — популяризують власну літературу.
Франсуаза Вільмар — почесний професор, доктор філології, чи не найбільш знаний у Бельгії перекладач із німецької та англійської мов. Авторка перекладів творів Ернста Блоха, Жана Амері, Стефана Цвайґа та ін.. На відміну від більшості своїх бельгійських колег-перекладачів, живе не у Франції. У Бельгії всі — патріоти, та все ж дуже часто кращі умови для творчої роботи створено саме в сусідній країні. Та й таких видавництв, як у Парижі, у Брюсселі немає…
Франсуаза була ініціаторкою створення магістерської програми з художнього перекладу у Брюсселі. З 2011 року очолює Асоціацію перекладачів Бельгії. Є почесною президенткою Асоціації підтримки європейських мов. Член ПЕН-Клубу Бельгії.
«Сенеффська матуся» — так її називають усі, хто хоч раз побував у Колегіумі. Схильність до веселощів, вибуховий норов — усе це з буремних і бурхливих шістдесятих, а проте це — лише зовнішня Франсуаза. Справжня ж — мудра жінка, геніальна організаторка, майстер перекладу. Вона завжди обстоює власну позицію, ніколи не складає зброї. Коли ставили виставу за перекладеною нею книжкою «Жінка з Берліна», прізвища перекладачки не вказали на афіші. Це призвело не просто до скандалу — до напруженої та затятої боротьби всіма можливими засобами. І Франсуаза домоглася свого.
При цьому складно знайти більш чутливу і добру людину. Франсуаза обожнює тварин. Вони трапляються їй випадково — на вулиці, в аеропорту, у притулку. Порідних не тримає. Піклується про понівечених, залишених господарями чи (та) долею, дарує їм щастя.
Колегіум, створений Франсуазою — це місце релаксації та рефлексії, зміцнення старих і створення нових зв’язків. І якщо у Вірменії, скажімо, перекладачів колись уважали за святих (Месроп Маштоц, творець вірменської абетки, був найвидатнішим тамтешнім перекладачем), то в Бельгії є святе в царині художнього перекладу місце — Колегіум у Сенеффі. І його господиня — Франсуаза Вільмар.
Наприкінці свого першого перебування в Сенеффському колегіумі я розпитав Франсуазу Вільмар про історію закладу, становище перекладачів у Бельгії та її власний перекладацький досвід.
Добрий перекладач мусить бути письменником!
Франсуазо, Колегіум у Сенеффі — унікальна ініціатива, завдяки якій бельгійська франкомовна література стала більш знаною. З чого все починалося?
Я — професійний перекладач художніх текстів і завжди стежила за новинками на книжковому ринку. У середині 1980-х років я побачила, що ринок переповнений кепськими перекладами, і зрозуміла, що одна з головних причин цього явища — відсутність місця, де перекладачі могли б удосконалювати свій фах. Тож 1989 року я створила у Брюсселі Школу художнього перекладу. Курс навчання триває два роки. Теорії немає — лише практичні заняття по суботах, що їх ведуть знані бельгійські перекладачі.
По шести роках вирішила діяти далі. Я знала, що ще 1977 року у німецькому місті Штрален було створено колегіум: Ульмар Тофонен, перекладач німецькою Н. Саррот і С. Беккета, влаштував колегіум у власному помешканні. Він здавав перекладачам кімнату, в якій народився! Тепер же колегіум у Штралені складається з 39 кімнат і має велетенську бібліотеку.
Після цього подібні колегіуми виникли у Франції, Англії, Іспанії, інших європейських країнах. Я вирішила створити такий колегіум у Бельгії. Що для цього потрібно? Місце і гроші. Я звернулася до голови Департаменту поширення літератури при Міністерстві культури Бельгії письменника Жана-Люка Утерса, і він схвалив мою ідею. Місце шукали довго. Потрібна була гарна спокійна місцина, яка надихала би на творчість. З’ясувалося, що Французькій спільноті
