Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР - Вахтанг Теймуразович Кіпіані
(підпис свідка)
На пропозицію дати показання по всіх відомих йому обставинах свідок показав:
З 1945 року до осені 1970 року я проживав з батьками в місті Сніжне Донецької області. Восени 1970 року я разом з своєю дружиною Світланою поїхав працювати в Магаданську область, де на руднику імені Матросова працював прохідником до літа 1975 року. Протягом 1975–1977 років працював у шахті «Восход» міста Сніжне Донецької області. У вересні 1977 року я з сім’єю знову прибув на рудник ім. Матросова, де працюю бригадиром прохідників гірничої дільниці № 4.
Моя зарплата в середньому щомісячно складає 600–700 карбованців.
В даний час, з 12 квітня по 17 вересня 1980 року, я перебуваю у відпустці, частину якої провів у матері в місті Сніжне Донецької області та в сестри у м. Києві.
Приблизно взимку 1977–1978 року від когось з робітників рудника ім. Матросова мені стало відомо, що на цьому руднику перебуває у засланні мій земляк Стус Василь Семенович, з яким раніше я не був знайомий. У березні 1978 року, на день проводів російської зими, мене і мою дружину Світлану запросив в гості Дмитришин Михайло Михайлович, який проживав в кімнаті № 38 гуртожитку рудника по вул. Центральній, № 37.
Коли ми прибули до Дмитришина, то дізналися, що його гості розійшлися, залишилась тільки дружина Дмитришина — Зоя та Стус Василь Семенович, який був напідпитку. Саме тоді я познайомився зі Стусом.
Під час розмови Дмитришин, який працює бригадиром прохідників дільниці № 2, почав розповідати мені, що його бригада перевиконала місячне завдання по видобутку руди, що члени його бригади мають високі заробітки, навіть більше, ніж в моїй бригаді.
Розмовляли ми російською та українською мовами. І тут у розмову встряв Стус. Він почав говорити Дмитришину: «Так в твоїй же бригаді які люди! Це ж розуміти треба. Майже всі з Західної України, справжні українці, і тут показують, як потрібно працювати. Не те, що східняки, що москалям продалися. У тебе, Михайле, справжні люди, а не якесь…»
Після цього Стус сказав гидке, нецензурне слово. Я відчув образу від таких слів Стуса і запитав його: «А ти хто такий?» На моє запитання Стус почав допускати висловлювання ворожого змісту, які я запам’ятав майже дослівно: «Ти не знаєш, хто я такий? — запитав Стус. — Я — відомий український поет, член ПЕН-клубу, якого знає громадськість світу. А зараз я страждаю за свої переконання, зараз я — політичний засланець, знаходжусь у цьому «кублі». За що ж я терплю цю каторгу? За те, що боровся і борюсь за волю для України, за демократичні права для народу. І ось за це жандарми кинули мене в тюрму, в концтабір, а зараз в заслання. Але я вірю, що настане той день, коли Україна буде вільна, коли для всіх будуть справжні права і свободи».
Я більше не мав сили терпіти ці кощунські ворожі твердження Стуса, який все це промовляв українською мовою. Дуже хвилюючись, від чого я заїкаюсь, я сказав Стусу по-російськи: «Знаю я вас, бандитов-националистов. Это вы, такие, как ты, убили моего дядю Сергея уже после войны, в сорок шестом году, на территории Западной Украины. А ему только двадцать четыре года было, и перед этим он всю войну воевал… а сейчас ты, недобитый националист, стал «борцом за справедливость, за счастье народное»! А ты спросил украинцев (я показал на сидевших за столом людей), — хотят ли они, чтобы ты за их «права» боролся? Ты спросил украинцев — хотят ли они твоей «самостийной Украины?»
В такому стані я чуть не побив Стуса, моя дружина зразу ж відвела мене додому.
Це була перша і єдина моя зустріч зі Стусом. Чув я від сусідів Стуса по кімнаті Грибанова Валерія і Русова Євгена, що під час розмов з ними Стус багато разів допускав наклепи на радянський державний і суспільний лад, на нашу дійсність, але конкретні факти таких ворожих висловлювань Стуса мені невідомі.
В червні 1978 року на рудник приїхала кореспондент районної газети «Ленинское знамя», яка цікавилась відносно роботи Стуса на руднику і його поведінкою. В розмові зі мною я розповів про вищевикладений випадок стосовно висловлювань Стуса в кімнаті Дмитришина та маю відповідь йому. Незабаром після цього в трьох номерах газети за липень 1978 року появилась стаття «Друзья и враги Василя Стуса», де за 15 липня 1978 року згадувалось і моє прізвище, про той випадок, що мав місце з Стусом у березні 1978 року. Про цей інцидент зі Стусом у статті було викладено правильно і майже дослівно про те, що говорив Стус тоді і що я йому відповів.
Інших фактів ворожої діяльності Стуса я не знаю. З літа 1979 року, після відбуття Стуса з селища Матросова, я з ним не зустрічався, про його долю мені нічого не відомо.
Хочу відмітити, що мій дядько Ковальов Сергій Миколайович, 1922 року народження, загинув у боротьбі з бандитами на території Західної України під час військової операції проти бандерівських банд. Саме про нього я говорив Стусу у березні 1978 року.
ЗАПИТАННЯ. Чим бажаєте доповнити свої показання?
ВІДПОВІДЬ. Я дав правдиві показання відносно Стуса та про ворожі його твердження, свідком яких я був у березні 1978 року в селищі Матросова Магаданської області.
Протокол допиту я прочитав, записано з моїх слів правильно. Доповнень і поправок не маю.
(підпис)
Допитав:
Старший слідчий слідчого відділу КДБ УРСР
майор (Цімох)
Протокол допиту свідка
м. Київ
6 серпня 1980 р.
