Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР - Вахтанг Теймуразович Кіпіані

Стуса Василя Семеновича я знаю з початку 60-х років. Ми разом працювали в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка у відділі теорії літератури: я — науковим співробітником, а він — аспірантом. Десь з 1965 р. наші стосунки стали більш близькими, товариськими, ми почали зустрічатися з ним і в позаробочий час. Наша дружба розвинулася на ґрунті спільності інтересів, ми часто бували разом у театрах, на літературних вечорах, мене приваблював безперечний літературний талант Стуса і його відкрита безкомпромісна вдача. При зустрічах ми розмовляли про поезію, з якою він був добре обізнаний, про музику, зокрема ми часто торкалися питань художнього перекладу. Десь у 1965 р. його було звільнено з Інституту, але наша дружба тривала, хоча ми й зустрічалися рідше.

Хоча Василь Стус після 1965 р. і не працював за фахом, він не облишував літературної роботи, займався перекладами, зокрема з Лорки, писав оригінальні вірші. На початку 1972 року його було заарештовано і засуджено за статтею 62 (1-ю частиною) до п’яти років позбавлення волі у виправно-трудових таборах і трьох років заслання. Під час його перебування в таборі я регулярно писала йому, пізніше, коли він був уже в засланні в Магаданській області, ми листувалися, він надсилав мені вірші і перекази, я сповіщала йому літературно-мистецькі новини, розповідала про життя друзів, звичайно, цих листів у мене не збереглося. У 1978 р., коли він приїздив у Донецьк на похорон батька, я відвідала його вдома, пробула там день. Він мені розповів про себе, я розпитувала його про здоров’я, про творчі плани.

Мені завжди дуже боліло те, що така талановита й цікава людина, як Стус, позбавлена можливості нормально працювати і розвивати свій талант. Я знаю багато поезій і перекладів Стуса, знайома з концепцією його роботи про Тичину. Наскільки мені відомо, в 1972 р. йому інкримінувалася одна з його праць про Тичину. Хоча взагалі докладно про зміст звинувачень Стуса я не знаю, оскільки на його суді я присутня не була.

Глибоко переконана, що це людина широких гуманістичних переконань, абсолютно позбавлена націоналістичної обмеженості. Я б назвала його «людиною з оголеною совістю». Він не здатний не прореагувати на несправедливість, якщо він вважає її несправедливістю, до яких би наслідків це не призвело і для нього, і для його родини. Він схильний загострювати, доводити до крайнощів, ніколи не «згладжує кути». Однак мета, яку він переслідує, завжди глибоко гуманістична й демократична.

У Донецьку Василь Стус був недовго, повернувся назад у Магаданську область, не заїжджаючи до Києва.

Я отримала від нього ще кілька листів. У серпні 1979 р. термін його перебування на засланні закінчився, і він повернувся додому. З часу його повернення ми бачилися досить часто, підтримували родинні, дружні стосунки. В зв’язку з тим що йому було встановлено адміністративний нагляд, що обмежувало його пересування, частіше я навідувала його. В розмовах ми, як і раніше, торкалися питань літератури і мистецтва, говорили про долю наших друзів.

За весь час нашого спілкування я ніколи не чула від Василя Стуса ніяких наклепницьких, антирадянських висловлювань, що порочать радянський суспільний лад, нашу дійсність. З розмов з ним мені відомо, що в кінці жовтня 1979 р. він звернувся до прокуратури УРСР з позовом відносно притягнення до кримінальної відповідальності Миколи Горбаля. Сам позов він мені не показував, лише повідомив мене про сам цей факт, а тому докладно змісту позову я не знаю. Ця розмова відбулася в нас у кінці минулого року, і для мене це було ще одним яскравим підтвердженням його вдачі.

Чи писав він ще аналогічні позови, заяви, я не знаю.

Мені невідомі ніякі наклепницькі антирадянські документи, автором яких був би Стус. Відомі мені вірші його ніяк не можна віднести до таких документів. А крім віршів, ніяких інших творів своїх або інших авторів не давав мені і з такими мене не знайомив.

ЗАПИТАННЯ. Під час обшуку 14–15 травня 1980 року в квартирі Стуса Василя Семеновича було вилучено чотири аркуші з учнівського зошита з рукописним текстом листа, що починається зі слів: «Дорога Михасю! Дорогі Світлано, Юрку!..» і закінчується словами: «…хоч бувало не часто, на жаль». Названий лист пред’являється вам для огляду.

Що ви можете показати відносно пред’явленого вам листа, зокрема хто його автор та виконавець, чи знайомились ви з ним раніше, якщо знайомились, то коли саме і за яких обставин?

ВІДПОВІДЬ. Я ознайомилася з показаним мені листом. Відносно нього можу показати, що це лист, як видно з його змісту, до групи осіб, в тому числі й до мене. Автором цього листа є Василь Стус. Це один з його перших листів із заслання до Києва. Кому саме, на яку адресу надсилав він цього листа, я за давністю не пам’ятаю, але з оригіналом цього листа я знайомилася десь у кінці 1977 р. Хто мені його дав і за яких обставин, я не пригадую. Як я бачу, показаний мені лист переписаний чиєюсь рукою. Саме з цим примірником я не знайомилася, бачу його вперше. Де оригінал цього листа, я не знаю. Як я пам’ятаю, я тільки ознайомилася з ним і комусь його віддала. Написаний він був від руки самим Стусом, почерк якого я добре знаю.

ЗАПИТАННЯ. Кому ще, крім вас, призначався зазначений лист Стуса?

ВІДПОВІДЬ. Як видно із звертання, лист адресувався також Світлані Кириченко та її чоловікові, Льолі і Надії Світличним, Павлу Стокотельному, а також Риті і Борісові Довганям. З усіма цими особами я добре знайома, але, чи показував мені листа саме хтось із них, не пригадую, як і не пригадую, чи були в мене з ними розмови стосовно цього листа.

ЗАПИТАННЯ. Чи мали ви розмови відносно названого листа з Стусом В. С. під час зустрічей з ним?

ВІДПОВІДЬ. Наскільки пригадую, ніяких розмов з приводу саме цього листа ми з Василем Стусом не вели. Лист був написаний давно, ми побачилися через два роки, тому ця тема не фігурувала в наших розмовах.