Триптих про призначення України - Юрій Володимирович Шевельов

Юрій Шевельов

Триптих про призначення України

Про автора

Шевельов Юрій Володимирович (George Y. Shevelov; прізвище при народженні Шнейдер; псевдоніми Юрій Шерех (Yurij Šerech), Гр. Шевчук) народився 17 грудня 1908 р. у Харкові, помер 12 квітня 2002 р. у Нью-Йорку — славіст, мовознавець, літературний критик, публіцист. Філологічну освіту здобув у ХІНО (Харківський інститут народної освіти, тепер — ХНУ ім. В. Н. Каразіна), в аспірантурі навчався під орудою Леоніда Булаховського, ступінь кандидата філологічних наук отримав 1939 р. До початку 1943 р. викладав переважно українську мову. Емігрувавши до Німеччини 1944 р., був долучений до розбудови славістичних студій в Українському Вільному Університеті (Мюнхен, 1946—49), який 1949 р. надав Шевельову докторський ступінь. Водночас Шевельов був заступником голови об'єднання українських письменників МУР (Мистецький Український Рух). Викладав українську та російську мови у Люндському (Швеція, 1950—52), Гарвардському (США, 1952—54) та Колюмбійському університетах (США, 1954—77). Двічі очолював Українську Вільну Академію Наук у США (1959—61, 1981—86). Обраний іноземним членом Академії наук України (1991).

Шевельов є автором понад п'ятисот статтів, розвідок, рецензій і книг із питань слов'янської філології. Він зробив вагомий внесок у розвиток таких ділянок славістичної науки, як історична фонологія, синтакса, літературна мова й правопис, історія мовознавства. Найбільшу кількість студій він присвятив українській мові. Окремими книжками вийшли такі його праці: До генези називного речення (1947, 2012), Галичина в формуванні нової української літературної мови (1949, 1975, 1996, 2003), Нарис сучасної української літературної мови (1951), The Syntax of Modem Literary Ukrainian: The Simple Sentence (1963), A Prehistory of Slavic: The Historical Phonology of Common Slavic (1964, 1965), Die ukrainische Schriftsprache, 1798—1965 (1966), A Historical Phonology of the Ukrainian Language (1979, переклад українською — 2002), Українська мова в першій половині двадцятого століття 1900—1941: Стан і статус (1987, 1998, 2008, 2009; англійською — 1989).

Його численні статті в ділянці літературної та театральної критики зібрані в кількох книгах: Не для дітей (1964), Друга черга: література, театр, ідеології (1978), Третя сторожа (1991). У Харкові вийшли передруки есеїв Шевельова в трьох томах Пороги і Запоріжжя (1998), так само як і двотомовик його спогадів Я — мене — мені… і довкруги (2001).

Шевельов був редактором або співредактором багатьох наукових і літературних видань: МУР (1946), Арка (1947—48), Енциклопедія українознавства (1949—52, 1955—89), Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the United States (1960—61), Сучасність (1978—81); Encyclopedia of Ukraine (томи 1–2, 1984—88) і серії Historical Phonology of the Slavic Languages (1973—97). Зредагував і видав збірки творів Василя Мови (1969, 1995), Леоніда Васильєва (1972), Василя Сімовича (1981), Віктора Домонтовича (1982), Олександра Потебні (1992).

Шевельов одержав почесні докторати Альбертського університету (Канада, 1983), Люндського університету (Швеція, 1984), Києво-Могилянської академії (1992), Харківського університету (1999). Обраний почесним членом Харківського історико-філологічного товариства (1994). Лявреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2000).

За матеріялом Якова Гурського

в Encyclopedia of Ukraine

(http://www.encyclopediaofukraine.com)

опрацювала й доповнила

Катерина Каруник

А. Порохівник. Три смертні гріхи України і п'ятий Харків

Число «три» — архетипне для українців. Згадаймо нашу мітологію: троє випробувань для омолодження героя, три шляхи з дороговказом на камені, зрештою, архетип абсолютного зла — Змій Горинич — триголова потвора. Юрій Шевельов називає основних бід для України теж три: Росія, кочубеївщина, провінціялізм. Механіки стверджують, що фігура з трьох частин (трикутник, піраміда) є найстійкішою: щоб знищити її, потрібно руйнувати не котрусь із сторін трикутного творива, а її всю.

* * *

Есей «Над озером. Баварія» Шевельов написав у Німеччині наприкінці сорокових років. Такі ще свіжі спогади про піднімецький Харків, про непрості залізничні перегони на захід, про блощиць у таборах Австрії; невизначеність, тривоги. «На півшляху свого земного світу Я трапив у похмурий ліс густий, Бо стежку втратив млою оповиту» — так про цей стан писав Данте. Потрібно було зупинитися й обміркувати себе, світ, світ у собі, себе у світі, потрібно було знайти точку відліку в новому житті. Повільно, мало чи не з фолкльорною ретардацією, відволікаючись на несуттєві, побутові деталі, часто заходячи в царину інтеліґентської сміхової культури, Шевельов з'ясовує стан і статус часу, в якому перебуває він і все навколо. Втім, розпочинається есей зразу ж із констатації й аналізи домінанти XX століття — функціональностей як тотального загальносуспільного явища. Це століття керувалося гіпертрофованими, нелюдськими за потугою ідеями: чи то німецький націонал-соціялізм Гітлера, чи то російський комуно-імперіялізм Сталіна, чи американський паніндустріялізм — всі вони потребували від суспільства й від людини лише одного — чітко окресленої, налаштованої на автоматизм функціональности. На потвердження цієї часової домінанти есеїст наводить досить яскравий приклад з американського німого кінематографу. У фільмі «Нові часи» герой геніяльного Чапліна втілює в собі абсурдність людини-функції: заґвинчуючи гайковим ключем спочатку гайки на конваєрі, потім заґвинчує все, що потрапить під руки, навіть ґудзики на піджаці.

Парадоксальним, на перший погляд, є те, що Шевельов, заперечуючи саму ідею тотальної функціональности, навіть висміюючи її, закликав утворювати й розвивати її (тотальну функціональність) в національних формах України. Для Шевельова як мислителя цей парадокс — посутній. Справа в тому, що ця функціональність у соціюмі має об'єктивну природу, так само не залежну від людського бажання, як і закони фізики. Те суспільство, яке іґнорує об'єктивні закони свого розвитку, стає суспільством несучасним, сповзає в безпробудний провінціялізм, програє на всіх реальних фронтах і рано чи пізно буде змушене наздоганяти ці суспільно-часові домінанти з великими, як правило, втратами, — або ж загине. В позитивному сенсі Шевельов питання обов'язковості часу вирішує так: «Констатування примусової, не залежної від людської волі вставлености людини в час не означає ані фаталізму, ані приречености. Воно означає тільки одне: не можна обдурити час… Але можна зрозуміти ходу часу, збагнути її закони і спробувати активно опанувати її, спираючися на відкриті закони» (с. 40). Тому гріх провінціялізму внеможливлює апріорі «зрозуміти ходу часу», а тим більше «опанувати її», натомість вифантазовуються різноманітні вежі зі слонової кості, топоси надчасся, втеча в минуле, або насадження в сучасну дійсність традицій, які давно вже почили в Бозі. Шевельов досить докладно аналізує гріх провінційности, досліджуючи все барвисте розмаїття його форм. Утім, мислитель заперечує протилежні крайнощі — механічне перенесення форм розвитку передових суспільств на вітчизняні терени безвідносно до національних традицій, які становлять метафізичну серцевину етносу; він пропонує, «спираючися на активізовані кращі національні традиції, створити свою концепцію доби» (с. 45), що означає втілення у