Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун
— Схопи цупко за гортанку бунтівливих козаків, — велів цар Петро графові Ягушинському, імперському прокуророві.
Й граф слухається царського грізного веління.
Канцеляристи шарудять тихо своїми перами, записуючи кожне сказане слово. Горе їм, якщо б прослухали й не записали чого-небудь. Нагаїв тоді не оминути, а що гірше, можуть погнати простим солдатом. Та ще треба виводити письмо чітко й акуратно. За нерозбірливе письмо можна обірвати потиличника від графа, а чого доброго цар може заглянути й теж угріти своєю дубинкою по плечах, мовляв, — як пишеш, йолопе?!
Граф Ягушинський споглядає з-під лоба на генеральну козацьку старшину, яка сидить на дубових лавах у його канцелярії. На старшині прості жупани й брудні сорочки. Вони зарослі, з посірілими, втомленими обличчями та почервонілими від безсоння очима.
Старшина втомлена.
Допитують її вже із самого ранку й кінця допитам немає.
У Полуботка болить голова й він охоплює її руками. Жураківський кашляє весь час.
— Ви посилали до Королівця, — скрипить разюче неприємний голос обер-секретаря вищого імператорського суду, Михайлова, — козака Уманця, пропонуючи козакам обрати сотниками підозрілих осіб, а саме — Семена Григоровича і Захара Колесниченка; перший — це зять зрадника Кожухівського, а другий — це шурин колишнього прилуцького полковника Горленка, який пристав до Мазепи. А в цей час ніжинський полковник, Толстой, зять покійного гетьмана Скоропадського, писав вам, що згідно з бажанням королевецьких козаків і посполитих слід залишити там далі сотником Головаревського, вірного слугу государя. Ви не вчинили згідно його письма, а веліли обрати нового сотника з підозрілих осіб, а Головаревського вкинули у в’язницю…
— Ми пропонували, — говорив Полуботок, — трьох осіб до вибору — Григоровича, Агієнка та Колиснеченка. Посилали довідатися, яке буде рішення королевецьких козаків. Поступили ми так тому, що козаки з Королевця приїжджали до нас і прохали, щоб намітити їм до вибору декілька осіб, а не лише одну. Ніжинський полковник Толстой писав нам про особу Головаревського, це правда, але ми вислали були раніше козака Уманця провідати, чи справді королевецькі козаки хочуть Головаревського і за ким було б найбільше голосів. На Головаревського були раніше скарги від міщан і козаків за те, що він забирав їм землю, коли був сотником. Тому ми й не заявилися за його вибором. Нам нічого не відомо про те, що Головаревський мав би бути ув’язнений.
— Генерал-бригадир Семен Лукич Вельямінов, — продовжує далі обер-секретар, — писав, що ви без указу Малоросійської Колегії роздавали села, приналежні городам. Кому були роздані села?
— Ми віддали одне село, — тридцять або сорок дворів, новгород-сіверському сотникові Голезному тому, що той сотник, згідно сенатського указу, був переведений з Полтавського полку в Новгород-Сіверський, а село попереднього сотника було приписане до гетьманських маєтків. Ми віддали теж невеличке село бунчуковому товаришеві Кушневському, у зв’язку з його виїздом до Петербурга. Коли ж бригадир Вельямінов заявив, що не слід давати село Кушневському, ми тоді село відібрали в нього й приписали до города. Невеличке село ми дали канцеляристові Ханенкові у Стародубському полку, а Баклановській сотні, тому що село було обіцяне тому канцеляристові ще покійним гетьманом Скоропадським, до якого Ханенко перейшов був з-за Дніпра, покинувши своє велике село. Нікому більше ми сіл не давали.
— Минулого року, — скрипить обер-секретар, — у козацькі полки були відправлені збірники з дорученням збирати гроші, збіжжя і мед. Зібраними грошима не вільно було розпорядитися без указу, а відомо, що полковники — Полуботок, Танський, Апостол і Милорадович — забрали у збірників 2.264 рублі і 624 четвертини збіжжя.
— Нічого не було забрано без указу, — відповідає наказний гетьман. — Згідно сенатського указу, полковники мають право розпоряджатися тими зборами, котрі проводилися раніше в їхніх полках. У Чернігівському полку зібрано було не збірщиками Колегії, а таки полковими збірщиками всього, яких до 80 рублів.
Генеральний писар Савич замітив, що з Малоросійської Колегії був виданий указ про збірку лише меду, а не було нічого сказано про гроші і збіжжя.
— У Стародубський полк, — мовить обер-секретар, — був посланий Пекалецький про проведення збору для полку. З Колегії він мав приказ, щоб явитися із грішми в Колегію. Він не прибув, а коли його знайшли, він заявив, що генеральна старшина звеліла йому не давати грошей до Колегії. Що це значить? Скільки було грошей і що з ними сталося?..
— Ми поступали згідно сенатському указу, що всі зібрані гроші зберігаються там, де були зібрані. Тому ми звеліли Пекалецькому не здавати грошей до Колегії, а залишити їх у полковій касі. Грошей було зібрано трохи більше ніж сто рублів. Про те, щоб бригадир Зельямінов потребував тих грошей і вимагав, щоб Пекалецький привіз їх до Колегії, ми нічого не знаємо й ми ніяких доручень у тій справі Пекалецькому не давали.
— Коли у вас бувають наради про важливі справи, — встряває у допит граф Ягушинський, — вам велено було повідомляти про них бригадира Вельямінова, а він повинен бути присутній на таких нарадах. Ви повинні теж подавати до його відома сентенції ваших постанов і копії універсалів. Ви його не повідомляли про наради, а коли й присилали копії універсалів то вже тоді, коли справи були рішені…
— Про важливі справи, Ваше Сіятельство, — говорить Полуботок, — ми письмово не радилися з бригадиром. На наради його ми все кликали. Опрацьовуючи та підписуючи універсали, ми посилали їх до перегляду в Колегію.
— Чому ви не інформували бригадира Вельямінова про те, що вводите в Гетьманщині крім генерального суду, ще якийсь інший суд? Які справи розглядав цей суд? Чи були такі суди за попередніх гетьманів? Коли ж їх не було, то чому ви їх установили без сенатського указу?
— Ми ввели у Глухові такий суд із старшинського складу й повідомили раніше бригадира Вельямінова, що наш генеральний суддя захворів, а судових справ є багацько. Бригадир не сказав
