Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

— Алеж ясний пан полковник уже знає. Годі ж мені тепер довчати.

— Ясний пан полковник знає, але Малоросійська Колегія ще не знає. Відкликати все можна. Раз подаси на письмі, діло завертиться і піде в Петербург. Мислю, теє-то, жи то все якась видумка, а наш наказний матиме амбаранс[101] великий.

— Що тобі, панотче, так жалко наказного? — покосився сотник на панотця.

— Навіщо топити людину ще глибше?

— Як це топити? — наїжився сотник. — По-твоєму цар-батюшка не прав, що взяв під замок Полуботка і генеральну старшину?

— Не беруся судити діл Його Величества. Звісно він знає, що чинить. Коли ж ідеться про тебе, то я таки мислю, теє-то, чи справді тобі треба вмішуватися в те діло й писати на наказного те, чого ти не чув.

— Бачу, панотче, що ти заступаєшся вельми за Полуботка, — зиркнув сотник неприязно на панотця.

— Не заступаюся, — тихо одрік панотець, — а просто радю тобі, Якове, облиш те діло. Тобі, теє-то, немає ніякого діла до наказного гетьмана. Він тобі нічого злого не вчинив.

— Але я служу чесно й вірно Його Величеству!..

— Служба службою, це одне діло. Хвалю тебе за те. Донос — діло друге. Облиш те діло, Якове, чуєш…

Довго вмовляв панотець впертого сотника, щоб цей не подавав донос на наказного гетьмана. Врешті вони посперечалися і пригноблений панотець потюпав додому.

Пізно вночі, коли сотникова сім’я вже спала, сотник Небаба засів у світлиці і став компонувати донос на наказного гетьмана.

Була тиха літня безмісячна ніч. В селі вже втихла дівоча пісня.

Мовчазними темними тінями лягли довкола сотникової садиби могутні старі дуби, розпластавши свої рамена, а у світлицю крізь одчинене вікно вливався весь час запах квітів, що квітли тут же попід віконню.

Вже прокричали перші півні, а сотник усе ще писав.

Не помітив, як крізь одчинене вікно звелися на нього націлені пістолі.

З них глянула на сотника Небабу смерть.

Гримнули два постріли й сотник, зойкнувши, осунувся важким лантухом на долівку.

Шинкар зустрів гостей улесливо та низенькими уклонами.

— Вітайте, вітайте, достойні панове, в моїй убогій господі!.. Бачу, що ви втомлені здорово. Чи ж зволите відпочати? — наскакував пейсатий шинкар, розглядаючи з цікавістю небуденних гостей, котрі несподівано заїхали перед його корчму.

— Відпочити то можна, — загомонів кремезний, літній козак, багато одягнений, — спека, крий Боже. Тебе, шинкарю, як звать? — перепитав він.

— Хаїм, Хаїм, ясний пане, — гнувся шанобливо шинкар.

— Так ось, Хаїме, вели доглянути наших коней. Служку якого-небудь хіба маєш, ні?! Хай дасть коням їсти, а потім напоїть. Не слід їх зразу ж поїти, — остерігав козак.

— Буде зроблено, як велите, ясний пане, — розкланювався шинкар. — Гершку, Гершку! — загукав він у двір.

Через хвилину підбіг до нього рудуватий хлопчище, якому шинкар і звелів зайнятися кіньми.

Подорожні, стріпавши пилюгу з одягу, зайшли в корчму й розсілися на лавицях коло столу. Вони зневажливо розглядали шинкаря, який прийнявся стирати стіл брудною ганчіркою та крутили носами.

— Цей жидюга жахливо брудний, — скривився один із подорожніх, — та й шинок виглядає мов свинюшник.

— Тут і справді нехлюйно, — зауважив молодий чорновусий подорожній, — у нас, у Парижі, теж не бракує жидівських шинків, але там усе таки чистіше, як у цій норі.

Подорожні розмовляли свобідно по-латині, і шинкар розчарувався. Його вельми цікавили чужоземці і йому аж не терпілося, так хотів нав’язати розмову з козаком, який так само вільно розмовляв по-латині зі своїми товаришами.

— Слухай, шинкарю, — звернувся козак до Хаїма, — за те, що ми заїхали до твоєї препаскудної халабуди, подай нам обідать. Пити нам хочеться щось холодного. Полізь у погріб і добудь щонебудь добряче. З обідом спішися, бо ми здорово проголодніли.

— Сейчас усе буде готове, — замотався шинкар.

За деякий час жидівка почала розкладати на столі миски, тарілки, ложки, ножі й чарки, а перегодя молода чорноока жидівка внесла посудину із запашним борщем і стала наливати у миски. В міжчасі шинкар приніс із погребу холодну слив’янку, яка подорожнім вельми припала до смаку.

Поївши борщу, подорожні взялися уплітати гречану кашу зі смаженою ковбасою і зпивали її раз-у-раз слив’янкою.

Хаїм, стоячи за шинквасом, не знаходив собі місця, так хотілося йому дізнатися, що це за компанія заїхала до його корчми. Крім своєї цікавости, шинкар мав іще доручення від московського полковника, який стояв із своїм полком у найближчому городі, щоб доносити в його полкову канцелярію про всіх, хто приїжджає і зупиняється в корчмі, а найпаче доносити про кожного проїжджаючого чужинця та козацьку старшину.

Тож не диво, що Хаїм витріщувався на подорожніх, котрі в його очах були немало химерними людьми. Ось, скажемо, довгов’язний чолов’яга з чорною кучерявою чуприною, з безкольоровими очима, що так і сидить мовчуном. Його ж сусід, широкоплечий та широколиций мужчина з тоненьким гострим вусиком та з такою ж борідкою, — людина, так сказать, балакуча, бо все гомонить мовою Ціцерона, якої Хаїм, на жаль, не розуміє.

Не подобався Хаїмові старший уже віком подорожній, бо він згорда та зневажливо глипав на шинкаря, а його сірі холодні очі так наче й говорили: — як це я попав у таку поганючу корчму? Козак не цікавив Хаїма особливо. От собі козак, либонь, багатенький, без ніяких старшинських відзнак, виходить вчився в молодості, бо чистить зі своїми компаньонами по-латині. Мабуть, з якоїсь полкової канцелярії. Чимало такої полкової братії товчеться по Гетьманщині з різними ділами. Все таки Хаїмові страх цікаво, хто оті людці в широкополих плащах, у химерних високих капелюхах із задертими вгору крисами, та