Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун
— Ще не все пропало, батьку. Є ще козацьке військо. Нарід теж наш не гречкосії, вміє тримати шаблю в руках. Є ще наші поза Україною. Запорожці сидять в Олешках. Мазепинці у Франції теж не дармують…
— Ти щось чув про них? — зацікавився Хуторний. — Розказуй…
Те, що почув Хуторний від свого сина, вельми його здивувало й підбадьорило. Він з дива не виходив, слухаючи сина.
Не впізнавав його.
Адже хіба він не виховував своїх синів, щоб вони покірно сприймали свою долю, забороняв у своїй хаті навіть і згадувати покійного гетьмана Мазепу та говорив синам, що треба коритися государеві.
Тим часом сталося інакше.
Старший син Василь, хоч і не балакучий, а свою думку про москалів мав. З Маркових слів виходило, що він справжній мазепинець. Та ще й завзятий.
— Радію сину, що ти так одважно мислиш, — мовив Хуторний, кладучи руку на синове плічко, — проте будь обережний, бо москалі не сплять. Я тобі поможу, що буде в моїй силі і хоч тим спокутую мій прогріх, що не став із покійним гетьманом Мазепою у вирішню годину, а перейшов до Петра. Славно, сину, — похвалив він Марка. — А як твої товариші?
— Вони мазепинці, батьку.
— Афанасій теж? — зиркнув недовірливо Хуторний на сина.
— Еге ж, — притакнув Марко.
— Умгу… прямо не віриться. А Кваша хоче послати його на службу в Малоросійську Колегію…
— Це й ковінька на нашу руку, — посміхнувся Марко. — Знатимемо, що москалі затівають. Того нам і треба, щоб Афанасій зміг влаштуватися в Малоросійській Колегії.
— Що ж ти думаєш чинити, синку?
— Одпочиватиму цього року. Погуляю із приятелями. Насидівся ото за книжками, хай йому біс. А там помислю… Може, до генерального суду поступлю на службу. Я ж вивчав право. Але до кінця року хочу таки відпочити.
Марко не сказав батькові всієї правди. Йому не йшлося про відпочинок, а про те, щоб мати час на протимосковську дію, що її він та його приятелі намітили разом із Аскер-пашею, при зустрічі з ним у Галле, вирішивши врочисто коли повернуться в Україну, боротися з московським насиллям. Тому, коли старий Кваша таки наполягав, щоб Афанасій поступив на службу до Малоросійської Колегії, його зовсім несподівано підтримали молоді випускники Гальського університету — Любович, Метелиця і Хуторний, на велику досаду старого Булавки, який одразу почав нарікати, що молодим вітрогонам байдужа справа козацької отчизни. Молоді студенти тільки посміхалися тихесенько та шушукали між собою.
Батьки Любовича й Метелиці не здивувалися, коли почули від своїх синів, що вони мають намір одпочити після студій. Може, майнуть до Києва, а там заглянуть і до Глухова.
Проминуло три тижні.
Молодий Афанасій Кваша повідомив своїх приятелів, що його прийняли на службу до Малоросійської Колегії і він відправляється до Глухова в найближчому часі. Почувши про те, молодий Любович зараз же приїхав до Метелиці й вони вдвох вибралися до Хуторного. Батькам заявили, що їдуть до Києва та проведуть там деякий час.
Проте їм дорога не слалася у Київ.
Вони майнули на Правобережжя.
У глуху ніч, коли зорі десь заховалися, а блідолицого й не сподівайся бачити, заскрипіли ледве чутно ворота обителі панотця Власія.
Почувся тихий стукіт до вікна.
Панотець Власій не спав.
У нього боліла голова й він декілька разів підводився зі свого зім’ятого ложа, мочив рушник у холодну воду та клав на чоло.
Почувши стукіт об шибку, панотець зірвався з ложа й підійшов до вікна.
— Хто там?
— Одчиняй, панотче. Свої. Козаки, — почувся знайомий голос осавула Карпенка.
Панотець подріботів скоренько у сіни, відсунув засув і відчинив двері. Перед порогом стояло чотирьох чоловік у довгих киреях.
— Ми до тебе, панотче, — проказав півголосом осавул. — Зо мною три посланці Венери…
— А-а-а… це гаразд, — зрадів панотець, — заходьте в хату.
Панотець завісив поквапно на вікнах биті сукном плахти, щоб не було видно світла назовні й засвітив свічку.
Нічні гості були молоді козаки, добряче одягнені, при шаблях і пістолях, котрі виглядали з-під широких кирей.
— Сідайте, панове у моїй скромній господі, — попросив пан-отець козаків сідати.
Молодий чорновусий козак підступив до панотця.
— Вірю, панотче, — заговорив він, — що Венера, зоріючи на заході, засяє…
— Теж у темноті, на сході — посміхнувся панотець Власій.
— Вітайте, панотче, — склонився козак, — привезли ми вам привіт від Аскер-паші й нам приємно запізнатися з вами. Зустрічаємося вперше, але Аскер-паша розповідав нам багато про вашу благодійну службу нашій отчизні.
— Вітайте, вітайте, молоді приятелі, — тиснув панотець руки гостям. — Коли ви бачили Аскер-пашу? Як його Бог милує?
— Тримається славно, панотче. Бачилися з ним недавно.
— Рискує він вельми, рискує своїм життям, — хитав головою панотець.
— За велику справу, панотче, тра й рискувати. Годі ж нам козакам сидіти, склавши руки, коли нашу отчизну задавлюють вороги.
— Ой, давлять, давлять, — зітхнув панотець та й став розповідати козакам, як польська шляхта знущається над українським людом на Правобережжі. Козаки слухали з увагою розповіді панотця, колишнього січовика, який на старості літ поміняв шаблю на хрест і став проповідувати Боже слово.
Ніхто б не подумав, що сивоусий, скромний і тихий панотець Власій є одним із головних довірених людей гетьмана Пилипа Орлика на Правобережжі і рахується одним із найближчих там співпрацівників Аскер-паші, за яким так полюють завзято москалі на Лівобережжі.
Коли ж панотець, почастувавши своїх нічних гостей наливкою, розговорився, а дізнавшися, що всі три повернулися нещодавно зі студій, став їх дивувати своїм знанням латини, греки, філософії, а навіть і медицини. «От тобі скромний панотчик» — дивувався Метелиця, слухаючи вчених слівець панотця Власія.
За те осавул Карпенко був у сьомому небі, побачивши з якою увагою ставляться висланці
