Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

— А ти продавай сукно ще дешевіше, — посміхається граф.

— Ніяк не можна, Ваше Сіятельство. Сукно тоді зовсім обезціниться. Я вже жалівся у ратуші і жалобу подавав у полкову канцелярію і в Малоросійську Колегію, — нічого не помагає. Говорив я теж прямо з господином майором. Так він і одрізав мені, щоб я не совав свого носа в його діло. Він продаватиме сукно так як хоче. На те він майор Його Величества й член Малоросійської Колегії.

— Правильно. Що ж ти значиш проти нього поганцю? Він же тебе розчавить мов нікчемну блощицю. Справді, як це ти міг пхати своє рило до його справ, — сердиться граф.

Лубко вже жаліє, що згадав про майора. Всі москалі однакові. Бач, як заступається за Лихаровим.

— Не посмій більше жалітися на майора, — погрожує Лубкові граф, — бо інакше плохо.

Схвильований Лубко виходить, все ще не знаючи, чого й пощо його москалі викликали. Опинившися поза брамою просторого подвір’я миргородської полкової канцелярії, Лубко дає ногам знати і захеканий спиняється аж на другому кінці Миргорода у своїх родичів, теж купців, та, попиваючи холодне пиво, розповідає їм про несподівану напасть. Купці дивуються і на всі лади розмірковують, чого це Рум’янцев викликав Лубка? Вбачають у тому якийсь московський підступ і радять родичеві бути обережним.

На миргородському базарі велелюдно й галасливо. Майдан увесь захаращений возами, біля яких ремигають сірі воли, а коні хрупають овес. Прилавки, будки повні всякого краму, а поміж ними метушаться купчики, козаки, міщани, ремісники, чумаки, жиди та посполиті.

Горласті перекупки захвалюють свій товар.

— Бублики свіжі, бублики!..

— Гречаники гаряченькі!!!

— Кому пиріжків смачненьких?!

Кремезний бородань у зашмальцьованій сорочці й таких же штанах, із сміливим гострим поглядом та пелехатою чуприною, неквапно виліз з-під воза й несподівано, рознявши руки, зупинив статечного літнього козака, з осавульським значком на жупані.

— Братіку! — вигукнув зраділий чолов’яга, — невже ж це ти?! Де ти тут узявся?!

Статечний осавул довгенько приглядався бороданеві. Вкінці він його впізнав та й собі зрадів.

— Невже ж це ти, Хомо?!

— Атож. Ніхто інший, — давив осавула у своїх обіймах здоровань. — Оце радість. Ого, бачу, що ти осавулом став. Молодець… молодець!..

— А ти ж, як?

— Отак, як бачиш, — показав чолов’яга на свою засмальцьовану одежину. — Бурлакую, брате. Як оце нас розігнали зі Січі так і довелося бурлакувати. В козаки мене не могли приписати. Сім’ї в мене немає, та й майна катма. Довелося волочитися з города в город. Усяко бувало. Тепер найнявся в купця за хурщика. Так він, скуповатий падлюка. Кину його к бісу.

— Кидай його, Хомо, — усміхнувся дружньо осавул, — саме мені тебе й треба. Заберу тебе до моєї сотні. З припискою не буде клопоту. Такого одчайдуха, як ти, саме й требується…

— А хіба щось коїться?!

— Ну-у, нічого такого, — одказує виминаюче осавул, — але добра козацька шабля нам пригодиться. Та й гріхом було б, щоб такий січовик як ти, у бурлаках ходив.

— Не один я ходжу, — зітхнув із серцем Хома.

— Вже не будеш. Треба тобі розрахуватися зі своїм хазяїном, а завтра в дорогу. Одіж козацьку маєш? Треба й коня зі сідлом. Та й оселедця зроби, — говорить ділово осавул, споглядаючи на патлатого Хому.

— Оце діло, — радіє Хома, — Бог тебе послав, Гнате. Я вже й самий не раз думав, чи справді доведеться бурлакувати до сивої голови. Ех, годиться випити з такого случаю, так грошей у мене катма, — мовить Хома, шниряючи по кишенях, — мабуть, збіжу на квартирю та й принесу.

Хома виявився впертим. Навіть і слухати не хотів осавула, який пропонував йому зразу ж зайти в шинок і випити за його гроші.

— Що ж це я в Бога дурень, щоб побратима не почастувати, а пити за його гроші. Ні, братіку! Січовик Хома Бур’ян знає собі ціну. Ти, ось жди на мене тут хвилинку, я миттю вернуся.

І справді. За кільканадцять хвилин Хома прибіг і обидва пішли до шинку, в якому товпилося чимало ярмаркового люду, що випивав і ласував кендюхи, начинені м’ясивом, свіжі паляниці та гречаники зі салом. Побратими тут же замовили горілку й закуску, та, сівши на лавці, почали згадувати своє минуле. Обидва вони були січовиками. В 1707 році Гната Дядуренка було вислано зі Січі на війну зі шведами. Він був поранений і лікувався довго в одному з манастирів. Там і захопив його кінець війни. Москалі до нього не присікалися, бо ж він воював проти шведів. Вилікувавшися, Гнат став знову на службу в київському полку й дослужився осавула.

Хома Бур’ян рубався з москалями під Полтавою, тинявся довгенько безпритульним бурлакою по Гетьманщині, не маючи права приписатися до козацького компуту. В посполиті не хотів іти й так довелося січовикові бурлакувати. Хома був одважний, завзятий і чесний чоловік. Не терпів образ і не кривив душею. Важко пережив розгром Січі і горював, що перестав бути козаком. Треба розуміти, як це він зрадів, почувши від побратима, що йому доведеться ще козакувати.

Випивши і поївши, обидва побратими пішли до голяра й за чверть години в Хоми не було патлатої чуприни, але красувався пишний оселедець, хвацько закручений за вухо.

— Тепер ходімо до мого пана-купця, — мовив весело Хома, коли побратими купили козацьку одіж, і тут Хома переодягнувся та наче й помолодшав, — оце він розніме рота з дива, як мене побачить.

Миргородський купець Харитон Дубович, пообідавши смачненько, подався неквапно до своїх складів та почав давати порядок своїм людям. Він і не замітив, як у склад зайшли два козаки. Приглянувшися їм ближче, купець і справді вельми здивувався. Перед ним стояв його хурщик Хома, та не у засмальцьованій полатаній одежі, а в добрячому жупані, шараварах, у сап’янцях із шаблею при боці та пістолем за поясом і глядів насмішливо