Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

— Ви сотник хорольської сотні, Миргородського полку, Максим Іванович Дерчинський? — питає сотника Нечипін.

— Так.

— Ви удостоїлися стати перед Його Сіятельством і ви повинні говорити правду про все, що вас тут питатимуть, — проказує Нечипін, чітко може всотеро вже повторювану ним фразу.

— Для мене це велика честь стати перед Його Сіятельство, — кланяється знову легко сотник, — обіцяю говорити тільки правду.

— Скажи, сотнику, — звертається граф до Дерчинського, — чи добре обходився з тобою та іншою сотенною старшиною старший Павло Леонтієвич Полуботок?

— Що ж, жалітися на нього було б гріхом. Він добра людина, справедлива й в обиду не давав сотенної старшини.

— Й утисків ніяких ти й сотенна старшина не зазнали від нього.

— Хоронь Боже. А втім, хто я такий, щоб аж наказний гетьман звертав на мене свою увагу? Я собі звичайний сотник, яких безліч у козацькому війську.

— А, скажи сотнику, чого це ти підписував чолобитню до Його Величества про дозвіл на вибір гетьмана та про права й вольності Малоросії?

— Такої чолобитні я не підписував, — ніби дивується сотник.

— Справді? Хіба ж ти, сотнику, не був у таборі над Коломаком?

— Бути я звичайно був із своєю сотнею і нещодавно повернувся звідти.

— Хіба ж старшина там не сходилася і не підписувала такої чолобитні?

— Нічого мені про те не відомо, — уводить сотник високо свої кушлаті брови.

— Максиме Івановичу, — супиться невдоволено граф, — як ти можеш говорити, що тобі нічого свідомо про чолобитню, що її підписала майже не вся, козацька старшина в таборі над Коломаком? Аджеж ти був у таборі й мусів знати, що в таборі діється. Ось послухай. Павлович, — гукає граф на одного з писарів, — прочитай зведеніє про коломацьку чолобитню!..

— Слухаюсь Вашого Сіятельства, — зривається з крісла канцелярист і риється завзято в паперах. По хвилині він починає читати: «…Миргородський полковник Апостол і генеральний осавул Жураківський викликали полкову й сотенну старшину, одного по одному та примушували класти підписи на блянку генеральної військової канцелярії. Осавул Жураківський зачитував зміст чолобитні, а Апостол пояснював, чому слід чолобитню вислати негайно в Петербург до Його Величества. Хто зі старшин вагався, або ж не поохочував ставити свій підпис під чолобитнею, в якій було сказано, між іншим, що козацька старшина домагається вибору гетьмана, скасування Малоросійської Колегії, щоб великороси не призначалися козацькими полковниками, щоб були потверджені реформи козацького судівництва, проведені наказним гетьманом Павлом Леонтієвичем Полуботком, і щоб були зменшені податки, — на того Апостол гримав і погрожував. Старшина, побоюючись гніву генеральної військової старшини, підписувала хоч і нерадо „сіє прошение“, до якого була прикладена велика печать канцелярії генеральної військової старшини і котре опечатане сургучем, було немедленно вислане в Петербург»…

— Так, ось, Максиме Івановичу, — мовить граф, — чи відоме тобі було таке прошеніє до Його Величества й чи ти його підписував?

— Уперше чую, Ваше Сіятельство, про таке прошеніє, — знизує плічком сотник. — Ніякого такого прошенія я не підписував.

— Гм… — мугикає невдоволено граф, — із цього черкаса нічого не витягнеш. Шкода витрачати час.

— Можеш іти, сотнику, — велить Рум’янцев. — Ми ще тебе викличемо, коли виявиться потреба.

Сотник кланяється низько невдоволеному графові і, сховавши лукаву усмішку за довгим вусом, виходить із кімнати.

— Фу, яка гаряч, — пихкає граф, обтираючи спітніле обличчя і потилицю білосніжною хустиною, — хто там на черзі? Викликай, — говорить він головному канцеляристові.

— Позвать купця Пантелеймона Михайловича Лубка! — приказує драгунам Нечипін.

Миргородський купець Пантелеймон Лубко, видимо наляканий або вдає наляканого. Він же не почувається до ніякого проступку й ніяк не може збагнути, чого це його, раба Божого, забрали драгуни прямо від прилавка й завели в полкову канцелярію. Він лупає очима на хмуроватих утомлених канцеляристів і розшитий золотом мундир графа, на грудях якого пишається великий самоцвітний орден. Бентежать Лубка теж дебелі драгуни біля дверей, які зовсім недружелюбно споглядають на нього.

— Твоя фамілія, Пантелеймон Михайлович Лубко? — запитує купчика Нечипін.

— Так єсть, ваше достоїнство.

— Благородіє кажи, — підказує Лубкові один із писарів.

— Ти торгуєш сукном?

— Так єсть, ваше благородіє.

— Як довго?

— З молодих літ. Мій батько був теж купець.

— І добре тобі ведеться?

— Хвалити Бога, не погано.

— Податки ти платиш?

— А якже ж. Щороку платю.

— Скільки?

— Ну, як сказать. Від чистого заробітку. Більше вторгую більше тра й заплатить.

— Все ж таки, скільки?

— Ось, минулого року довелося мені заплатити багацько — п’ятдесять карбованців збору, п’ятдесять карбованців до городського скарбу та ще й десять карбованців у царську казну велено було дати, чого раніше не було.

— Як ти мислиш, — звертається граф до купчика, — як там тебе, ага, Пантелеймоне, чи не завеликий, скажемо збір для тебе?

— Ні, не завеликий, ясний пане.

— Ваше Сіятельство кажи, — підказує знову канцелярист.

— Ваше Сіятельство, — поправляється Лубко.

— Умгу, а податок для царської казни не завеликий для тебе?

— Ні, Ваше Сіятельство.

— А скажи ж, Михайловичу, чи не утискає тебе городське, сотенне або полкове начальство?

— Не можу жаліться, Ваше Сіятельство. Все люди хороші. Правда, клопіт у мене з господином майором Лихаровим із Малоросійської Колегії…

— О, що ж таке? — цікавиться граф, а писарі й собі насторожуються.

— Господин майор мені сусідом доводиться…

— Стривай. Як це сусідом? — перебиває Нечипін. — Аджеж Малоросійська Колегія перебуває весь час у Глухові, а ти живеш тут, у Миргороді.

— Так точно, ваше благородіє, але господин майор купив дім по сусідству.

— Ну, й добре. Це для тебе велика честь, що член Малоросійської Колегії в тебе сусідом, — мовить граф.

— Це