Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

— Степан Лукич не має права втручатися до нашого судівництва, бо це не згідне з пунктами Переяславської угоди.

— Павле Леонтійовичу, — розпалювався щораз дужче цар, — ти мені не тицяй пунктами Переяславської угоди. Начхав я на них. У мене є сила й я вас здавлю. Я знаю, що тобі хочеться бути виборним гетьманом Малоросії. Весь час крутиш мені голову тією справою. Он твої заушники подали мені знову супліку з походу про те, щоб дозволити на вибір гетьмана. Але того ви всі не дочекаєтеся. Чуєш? — наступав Петро грізно на Полуботка, затискуючи свої здорові кулаки. Його вже охоплювала фурія. Все тіло теліпалося нервово, гривасте волосся куйовдилося й він сопів із люті мов ковальський міх.

— Усі ви, скриті мазепинці, — кричав Петро, вимахуючи п’ястуком на Полуботка і його товаришів. Великий канцлер і Остерман принишкли і дух у собі заперли.

— Хіба ти кращий за Мазепу, га? — горлав цар. — Світиш мені в очі, а поза очі, що чиниш? — присікався цар до Полуботка. — Змовляєшся з мазепинським пройдисвітом Орликом. Гадаєш, мені не відомо? Згною тебе й твою старшину у підвалах, пожену в Сибір, козацтво в холопів переведу. Ще мені життя вистане, щоб зробити порядок із вами, бунтарями…

Петро так роз’ярився, що йому аж рвалися слова в гортанці, а на вустах виступила піна. Пополотнілі царські вельможі позадкували геть до дверей, де вже тулився гвардійський полковник, вельми наляканий вибухом царського скаженого гніву. Давно не бачив царя таким лютим.

Але Полуботок не злякався. Він і собі спалахнув гнівом і почервонів.

— Вашому Величеству вільно кричати на мене й на мою старшину, але прикро чути, що Ваше Величество закидає нам якесь мазепинство, та що я змовляюся з Орликом. Я й моя генеральна старшина служила вірно Вашому Величеству й не годиться закидати нам, що ми мазепинці. Ніякого спілкування в мене з Орликом немає. Це брехливі вигадки бригадира Вельямінова. Бачу государю і розумію з якого джерела зачерпнув ти злість тую, що не властива серцю твому і непристойна характерові помазанника Божого. Правота і лагідність, суд і милість, суть — єдине добро всіх монархів світу сього, і закони, що кермують усім взагалі людством і охороняють його від усякого лиха, є точне зерцало царям і володарям на їх становище і поведінку, і вони перші наглядачі та охоронці їм бути повинні. Звідкіля ж походить, що ти, Государю, ставлячи себе понад закони, мордуєш нас єдиною владою своєю і кидаєш у вічне ув’язнення, загорнувши до скарбниці власне майно наше? Провина на нас стягувана, є лише повинність наша і повинність свята у всіх народах тако шанована, а ніяк не законопереступна і до осуду належна. Ми просили і просимо іменем народу свого про милість до отчизни нашої, неправедно гнаної і без жалю плюндрованої, просимо поновити наші права і привілеї, урочистими договорами затверджені, що їх і ти, Государю, декілька разів потверджував. Народ наш бувши одноплемінний і одновірний твоєму народові, підсилив його і звеличив царство Твоє добровільною злукою своєю в такий час, коли ще в ньому все було в стані немовляти і виходило з хаосу ворохобних часів і сливе з ніщоти. І сіє одно недовліло б йому погубити у вас мзди своєя, але ми з народом своїм не переставали, опріч того, багато допомагати вам усім в усіх військових рушеннях і здобуттях ваших, і, не кажучи про Смоленщину та Польщу, одна шведська війна доводить безприкладну ревність нашу до тебе і Росії. Бо всім відомо, що ми самі цілу половину армії шведської вигубили на землі своїй і в оселях наших, не піддаючись при тому ні на які зваби та спокуси, і давши тобі спромогу переважити дивовижну мужність і одчайдушну хоробрість шведів; але за те стягнули на себе саму зневагу та лютість, і, замість подяки та нагороди, вкинуті в найтяжче рабство і змушені платити данину ганебну й незносну, рити лінії та канали і осушувати непролазні багнища, угноюючи все те тілами наших мерців, що впали цілими тисячами од тягот, голоду та клімату. Всі тії злигодні й скорботи наші довершило, нарешті нинішнє правління наше. Урядники московські, які панують над нами і не знають прав та звичаїв наших і сливе неписьменні, відають тільки те, що їм вільно робити нам усе, не займаючи лише душі наші. Отож, бувши ми оточені звідусіль переслідуваннями й напастями, до кого іншого вдаватися маємо, з воланням своїм, як не до тебе, Августійший Монарху? Ти добродій наш і споручитель за благо наше. Але злоба улюбленця твого, непримиренного ворога нашого й месника, одвернула тебе з путі істини і паскудить царювання твоє. Поневолювати народи й володіти рабами та невільниками є справа азіятського тирана, а не християнського монарха, який мусить славитися і направду бути верховним батьком народів. Я знаю, що на нас чекають кайдани і понурі в’язниці, де виморять нас голодом і утисками, але поки ще живу, кажу тобі правду, о Государю, що прийдеться складати тобі неодмінно звіт перед Царем усіх царів, Всемогутнім Богом за погибель нашу і всього народу[100].

Царем аж струсило.

Від нікого йому ще не довелося почути такої одважної гірко-правдивої мови.

Він ухопив зі столу невелику мармурову фігуру Венери й пожбурив нею у Полуботка. Щастя, що наказний гетьман миттю ухилився і фігурка, пролетівши мимо, впала й розбилася на підлозі.

— Взять его! — ревнув люто цар, показуючи рукою на Полуботка.

— Пойдем, господа, — підійшов тихо полковник до старшини.

Вийшли.

Наказного гетьмана, Черниша й Савича відвезли повозом, але вже під сторожею до грізної Петропавлівської фортеці.

Дощіло.

За козацьким наказним гетьманом замкнулася важенна, кована залізом, фортечна брама.

Замкнулася вона назавжди.

Крізь відчинене вікно вбігає у світлицю пустотливий легенький вітерець.

Він ворушить папір’я, розкинене по широкому столі, торкається стурбованого чола генерал-бригадира, графа Рум’янцева, який міряє широкими кроками простору