Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

— Це що таке? — дивувався купець. — Куди це ти так нарядився Хомо? Та ще й в козацьку одіж? Хто тобі дозволив кинути воза на базарі.

— Сам собі дозволив. Я більше вам не хурщик. Прийшов розрахуватися з вами.

Дубович закліпав очима.

— Як це розрахуватися?

— Просто. Йду в козаки.

— В козаки? — перепитав недовірливо Дубович. — Ти ж не козак…

— Хто це вам говорив? Я зроду козак. Он, хай скаже пан осавул.

— Правда це? — звернувся купець до осавула.

Цей притакнув.

— Ти ж у мене записався цілий рік служити, — скривився Дубович.

— І однієї днини не хочу більше у вас бути. Давайте, що мені належиться й бувайте здорові.

— Я тебе до ратуші завдам…

— Ви, добродію, не лякайте вільного козака ратушею, — мовив спокійно осавул. — Ми знаємо теж ходи в ратуші. Дайте козакові, що йому належиться і розійдемося в мирі…

Скуповатий Дубович, клянучи в дусі зухвалих козаків, подріботів у задню частину свого багатого суконного складу, а за хвилину виніс і вирахував Хомі його зароблену платню.

— Ох, і скупий ви, чоловік, — хитав головою осавул, бачачи як Дубович вираховував із Хоми за кожну дрібницю. — Та Бог із вами… Не будемо за дрібняки торгуватися…

Від Дубовича обидва побратими подалися знову на базар, де і купили гарного коня й сідло.

— Тепер куди? — спитав Хома. — У полк?

— Ні, братіку. Поїдемо до манастиря.

— До манастиря? — отетерів Хома. — Чого? У монахи я не збираюся…

— В монахи ти ніяк не годишся, Хомо, — розсміявся осавул, — але в манастирі нам доведеться з деким зустрінутися.

— Говориш Гнате все загадково. Ніяк не розберу.

— Ти про мазепинців чував?

— Звичайно, що чував. Люди нишком усе про них говорять.

— Хочеш стати одним із них?

— Ще й питаєш. Хіба ж я не козак-запорожець? Хіба ж я не клявся з Гордієнком служити отчизні й покійному гетьманові Мазепі?

— Так ось, слухай…

Йшло літо 1724 року.

В Гетьманщині було тривожно.

Москалі посилювали терор, і чимало Богу духа винних людей каралося у в’язницях.

Граф Рум’янцев, що виїхав із України в Петербург щойно весною того року, просидівши кілька місяців у різних городах Гетьманщини, заарештував генерального осавула Жураківського та генерального обозного Якова Лизогуба, й таким чином Гетьманщина залишилася без своєї генеральної старшини. Тимчасовими правителями Гетьманщини, на місце генеральної старшини, були призначені — Іван Левенець, Федір Негребич-Гречаний та Іван Мануйлович.

Хвиля арештів не оминула також миргородського полковника Данила Апостола. Московські драгуни схопили та ув’язнили обидвох синів генерального судді — Івана й Петра Чернишів. Старшого Івана схопили таки на його хуторі, а Петра заарештували в канцелярії генеральної старшини. Галя побивалася й ридала, але нічого не помогло. Було заарештовано багато дрібнішої козацької старшини, що її москалі посадили кого у глухівську або київську в’язницю, а кого повезли в Московщину. Декого з тієї старшини перевезли до Петропавлівської в’язниці, де вже майже рік мучилися — наказний гетьман Павло Леонтієвич Полуботок, генеральний писар Семен Савич та генеральний суддя Іван Черниш.

Граф Рум’янцев привіз до Петербургу багацько матеріялу з проведеного ним слідства. Цей матеріял використовував царський вищий суд у своєму слідстві проти Полуботка та генеральної старшини. Сильно обтяжили наказного гетьмана та генеральну старшину глухівські канцеляристи — Петро Валькевич і Данило Забіла, котрі як канцеляристи знали багато різних справ. Валькевича пізніше москалі уласкавили. Він залишився на царській службі в Петербурзі й був нагороджений маєтками.

Вельямінов радів.

Усі головні «Мазепинці» були ув’язнені в Петропавлівській кріпості.

Теперішні, так звані «правителі» — Левенець, Негребич-Гречаний і Мануйлович були люди дрібні й виконували кожний його приказ. Малоросійська Колегія тепер була найвищою владою в Гетьманщині. В козацьких полках проходили різні дразливі зміни. На місце прихильних генеральній, старшині — полкових та сотенних старшин призначалися старшини, відомі зі свого прихильного ставлення до москалів. Зокрема такі зміни переводили у своїх полках полковники — Танський і Толстой.

Козацтво шуміло й хвилювалося.

Хвилювалися теж міщани й посполитий люд.

З нагоди приїзду свого сина Афанасія зі Саксонії, багатенький військовий товариш Антін Кваша влаштував гостину для рідні й своїх близьких приятелів. З’їхалось їх чимало. Всі вони поздоровляли молодого Квашу зі закінченням студій. Молоді студенти — приятелі Афанасія — Зиновій Любович, Богдан Метелиця й Марко Хуторний, які зупинилися на хуторі Квашів у дорозі додому, були не менше в увазі всього товариства. Їх розпитували про все, а найбільше про життя в Саксонії, як там живуть люди, які там звичаї, як саксонці господарюють. Дехто допитувався про торговельні діла й взагалі про всячину.

Днина була погідна й гаряча. Гості розташувалися в садку на просланих килимах. Тут прислуга й розклала їжу — печене м’ясо, холодець, ковбасу, пиріжки й нанесла різних напоїв.

— Випий-но, братіку, ось слив’янки. Смаковита вона на славу, — припрошував хазяїн пожилого Артима Хуторного, котрий, почувши вістку про те, що син вертається зі Саксонії, й собі примчав на Квашів хутір, зустріти сина. Він виглядав вельми пригноблений.

— Скільки ж можна пити? — одмовлявся мляво Хуторний.

— Не сороми, Артиме, козацького роду, — усміхався сотник Масляний, — а молоді готові насміхатися з нас, що ми вже й справді перевелися на галушників.

— Не думаю, — вони в нас молодці. Слава Богу, добре виховані, не здуфальні. Й вчені хоч куди, — говорив Кваша. — Ось, мій Афанасій як став розповідати, що йому приходилося вивчати, то мені аж голова завертом пішла. Вчена знать голова. Оце, відпочине через літо, а восени, як Бог дасть добре вереміє, піде на службу…

— Куди думаєш його послати?

— До Глухова.

— Не погано. В гетьманських канцеляріях праці завжди багацько.