Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

І осавул Карпенко, що доводився осавулом придворної сотні магната Чарторийського, підкручував утішно свій рудуватий вус, прислухаючись розмові. Любович розповів панотцеві про ув’язнення генеральної старшини та арешти на Лівобережжі козацької старшини, прихильної Полуботкові.

Невтішні вістки стурбували панотця.

— Так, так, — хитав журливо головою панотець, — важке горе переживає наш нарід…

Всю ніч провели молоді козаки на розмові з панотцем Власієм.

Над ранком стали прощатися.

— Зустрівшися з Аскер-пашею, — мовив панотець, — передайте йому вітання від старого січовика й перекажіть, що зроблю все, що він велить. Поки моїх сил, стоятиму в захист нашої отчизни. Перекажіть йому все, що почули від мене. Та ще прошу, щоб передав мій доземний поклін, Його Милості, гетьманові Пилипу Орликові. Хай збереже його Господь на многі літа!..

Молоді козаки — Богдан Метелиця, Зиновій Любович і Марко Хуторний перебули у дворі осавула Карпенка ввесь день, а у вечір розпрощалися й роз’їхалися у різні сторони. Любович і Метелиця верталися на Лівобережжя, а Хуторний подався до Полонного.

Проскочивши щасливо крізь польські й московські застави, Любович і Метелиця подалися у глиб Київщини. Вони мали розправитися зі сотником Небабою за його донощицтво москалям.

У міжчасі, Марко Хуторний, переодягнений за дячка, мандрував собі Правобережжям. Їхати в козацькій одежі було небезпечно. Кожної хвилини могли перестріти польські вояки, а тоді не спекаєшся клопоту. На дячка ж ніхто не звертає уваги.

Дорога була далека.

Довелося чимчикувати пішком, піднаймати підводи, а врешті купити конячину та й вихитуватися в сідлі цілими днями. Хіба ж на нікчемній конячині в’їдеш далеко?

Розгулля польської шляхти на Правобережжі сильно вразило Марка. В розмові зі селянами та міщанами він відчув, що народній гнів зростає щораз дужче й що Правобережжя займеться колись такою пожежею, яку годі буде погасити.

В дорозі до Полонного Маркові довелося побачити небуденну чудасію. Дорогою, напроти нього, збиваючи куряву, їхав невеликий повіз. Та замість коней, повіз тягли чоловіки, впряжені у шлеї. Марко аж зупинив конячину та з дива став протирати очі. Сам собі не вірив. Але повіз таки справді тягли посполиті. Йшли кріпаки по-парі, а у повозі сидів товстющий польський ксьондз і поганяв кріпаків довгим нагаєм. Спереду на дишлеві був прикріплений дзвінок і він голосно дзеленчав. За повозом їхали на конях польські вояки.

— За що ж це вас, людойки, так неволять? — поспитав кріпаків півголосом Марко, коли повіз порівнявся з ним.

— Та це ксьондз із дуру біситься, — заворчав похмурий літній кріпак.

— Чому ж йому терпите?

— Що вдієш? За ним пани, військо, — скривився селянин.

На Марка глянули холодні очі польського патера, що ховалися в опасистому обличчі і він стьобнув кріпаків нагаєм.

— Прендзей, хлопи!..

— І селяни-кріпаки потягли повіз, залишивши серед дороги немало здивованого Марка.

У селі Білосніжках, куди Марко добрався в дорозі до Полонного, де він мав зутрінутися з довіреною особою Аскер-паші та передати їй доручення паші, він застав крик і біготню.

На дзвіниці забовкав тривожно дзвін.

Звідусіль бігли до панської економії селяни з вилами, косами, кийками. Тут і там виднів спис, старий мушкет або шабля.

Біля панської економії кипіла бійка. Двірська служба люто відбивалася від селян, що тиснули на неї звідусіль. Подвір’я економії загусло селянами, жінотою й дітворою, а весь зібраний люд галасував і лихословив ляхів. Як не відбивалася служба, проте її селяни скоро зім’яли. Серед клубочливого натовпу понеслися голосні зойки та передсмертне харчання. Це конали, пробиті вилами, двірські слуги, котрі найбільше давалися взнаки селянам-кріпакам. Декого з них тут же підняли на вила й він вився зі страшного болю та несамовито ревів. Іншим пов’язали руки і вони стояли злякано, лупаючи очима. Знали, що їм пощади не буде від розлючених селян.

— Що ж зробимо з ними? — звернувся сільський старшина до натовпу, показуючи на службу.

— Повістити їх собак!

— Вкинути в річку!..

— Скоротити їх на голову!.. Закричали селяни.

Налякана служба стала проситися.

— Змилуйтеся, люди добрі… Не губіть нас…

— Ви, падлюки, не мали ніколи милосердя над нами, — кричали селяни. — Хіба мало нагаїв ми витерпіли від вас?!

— Вбивати їх усіх не годиться, — мовив сільський старшина. — Кого треба, того вже й підняли на вила. А цим усім ми спишемо спину, так що пам’ятатимуть до смерти та й проженемо.

— Оце й діло, — зраділи молоді парубки. Вони зараз же повели пов’язаних слуг під конюшню і стали їх шмагати немилосердно нагаями.

З-під конюшні почулися переразливі крики й зойки.

Тут же натовп зашумів, затоптався на місці і почулися зраділі оклики:

— Знайшли!.. Знайшли!.. Ведуть!..

Кількох молодих парубків, озброєних хто списом, хто шаблею, кийком чи вилами, вели зв’язаного, товстопузого економа. В нього була розбита губа, з якої текла кров на порвану сорочку, з-під якої визирали волохаті груди, а з розпанаханої штанини виблискувало товсте коліно.

Парубки не переставали гамзолити економа попід ребра й він кричав і зойкав од болю. З усіх сторін понеслася лайка на економа.

— Чого це, ти, паноньку, не привітаєшся з добрими людьми? — підійшов до економа молодий селянин Павло Гуща.

— Чув, що сказав добрий чоловік? — штовхнув парубок боляче економа в живіт. — Зараз же ставай, тварюко, на коліна й поклонися доземно своєму бидлу, як ти нас називав.

Хоч і економ пробував опиратися, але його звалили на коліна й, нагнувши його опасисту шию, примусили економа кланятися селянам до самої землі під голосний регіт натовпу.

— Нижче, нижче, гни шию пане! — кричали селяни. — Аж до самої землі!

— Теперки, підповзи, паноньку до панотця, — приказували парубки, — й поцілуй його чоботи!..

— Та що ви, дітки? — ніяковів священик. — Не треба того чинити…

— Мовчіть, панотче, — мовив із серцем Гуща. —