Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

ще й із пучечками павиного піря? З далеких країн, виглядає, приїхали. Хаїм аж пісніє на виду від жалю, що не розуміє про що говорять чужинці. Коли б він так розумів, то йому напевно злетіла б із голови брудна ярмурка, очі стали б рогом із ляку. Та й пігнав би він щодуху в город донести царським людям, що йому довелося почути в розмові незнайомців. Що так не сталося, то видно в тому Божий палець, бо Хаїм по-латині не знав, та й нічого не розумів із того, що говорили подорожні.

Вони ж поїли, вийшли з корчми та й полягали в холодку, під крислатою липою.

Козак звелів Хаїмові принести ще сливовиці й компаньони живо потягнулися до холодного напою.

— Чи не слід би нам вирушати в дорогу? — мовив чорновусий.

— Відпочиньмо ще, — закурював люльку мужчина з панським обличчям.

— Та й гаряче у вашій країні, герр гавптман[102], — звернувся він до козака.

— На півдні ще гарячіше, пане графе, — посміхнувся козак. — Літо в Україні гаряче…

— Я б охоче подрімав, — потягався на траві чорновусий молодик. — Може б ми справді тут перепочили й вибралися в дорогу у надвечір’я.

— Не поспіємо на час до Києва, — міркував козак. — Наші приятелі будуть хвилюватися. Крім того, не вельми безпечно тут зупинятися довго. Кожної хвилини чортяка може наднести москалів, а нам ліпше з ними не зустрічатися. Побудемо тут іще яку годину та й поїдемо…

Через годину подорожні почали збиратися в дорогу. Козак погукав хлопця, щоб привів коней та розплатився щедро зі шинкарем. Хаїм, ховаючи гроші, таки не втерпів і поцікавився куди їдуть подорожні.

Козак, посміхнувся під вусом. Знав, що шинкар питатиме. Але сотникові Андрієві Нечуєнкові добре було відомо, що шинкарі є на московських послугах і доносять царським людям про проїжджаючих, а головно чужинців, котрі зупиняються в їхніх шинках.

— У Глухів їдемо, шинкарю.

— Ой, вей, яка далека дорога…

— Еге ж, — притакнув сотник, — далеченько, але мої приятелі звикли вже до далекої дороги. Адже ж із самої Венеції їдуть…

— Ой, вей, — розняв Хаїм руки, — із такої далечі?..

— Вони купці, — стенув плічми сотник, сідаючи на коня, — скло хочуть продати в Гетьманщині, а там, може, в Петербург подадуться.

Хаїм розкланювався низенько від’їжджаючим, глядів довгенько їм услід, а коли вони сховалися за узгір’ям, він загорлав на весь двір:

— Гершку! Чуєш Гершку! Виводь миттю коня мені!

— Що таке? Куди ти рвешся? — занепокоїлася Хаїмова жінка, бачачи, як Хаїм швиргонув із себе засмальцьованого лапсердака і надів нову свитку.

— Тш, тихо, не говори нікому, що я поїхав у город, — метушився шинкар.

— Чого це тобі захотілося гнати в город, у таку спеку? — допитувалася жидівка.

— Ну, ну, маю там пильне діло. Мушу їхати…

Жидівка так і не допиталася шинкаря, чого це йому гарячиться гнатися в город і пішла в корчму, бо у двір в’їхали два козаки, мабуть, посильні гінці, геть вкриті пилюгою, а Хаїм, виїхавши з двору, став підстьобувати свою конячину, щоб чим хутчіше дібратися у город.

Він ніяк не повірив словам козака, що подорожні — купці з Венеції. Хіба ж купці так виглядають? Хаїма годі обдурити. Мало ж усякого люду довелося йому бачити? Які ж вони в біса купці? Це вояки, та ще й такі, що, ого, ого… Козак теж пройдоха хитрюща. Бреше й не заікнеться, — міркував Хаїм.

Пізно вночі подорожні добилися до Києва та й заночували в заїзді міщанина Луця.

Другого дня вранці у двір зайшли Зиновій Любович і Богдан Метелиця. Луць завів їх до великої кімнати, в якій зібралися після сніданку подорожні.

— Вітайте, молоді побратими, — привітав їх радісно сотник Нечуєнко, — прошу брижче до столу й знайомтеся.

— А, старі знайомі, — підвівся із крісла граф фон Герц і потиснув їм руки. — Приємно з вами знову зустрітися.

— Будьте знайомі, — підвів сотник прибулих до довгов’язого мужчини. — Це гавптман Орликового полку — Євстахій Лелека, це лейтенант Андрій Залуцький, а це осавул, Гнат Дядуренко. А це наші молоді приятелі, з якими ми мали тут зустрітися — Зиновій Любович і Богдан Метелиця. Сідайте до столу та пригощайтеся малинівкою.

— Добряча малинівка, — похвалив напій граф фон Герц.

— Діло таке, — мовив сотник Нечуєнко, сідаючи й собі до столу. — Ми, мазепинці, затіяли вбити Вельямінова. Вбити такого поганця ніби легко й не легко. Бож він падлюка бережеться. Коло нього повно московської охорони, що й миш не пролізе. Вельямінов знає добре, яким гаспидом на нього дишуть, тому й бережеться. Обмірковували ми різні фортелі, щоб його згладити таки в Глухові, ніяк не виходить. Коли я останньо зустрічався з Аскер-пашею, ми довгенько говорили про різні способи, як би можна відправити Вельямінова на лоно Вельзевува. Ясний пан граф і наші приятелі із Франції були повідомлені про цю затію і вони хочуть нам допомогти. Виглядає, що найлучче було б втовкти Вельямінова десь поза Глуховом, а не в самому городі.

— На ловця і звір біжить, — посміхнувся Любович. — Наш приятель Кваша, ясний пан граф його знають, — звернувся він до графа, — влаштувався в Малоросійській Колегії. Від нього ми тепер і маємо змогу дізнаватися про все, що там діється, а це вельми нам пособляє в нашій дії. Оце передучора Кваша сповістив нас, що Вельямінов виїжджає в Київ на зустріч із князем Голіциним. Складається напрочуд добре. Ви прибули до Києва і Вельямінов приїжджає…

— Це справді щасливий збіг обставин, — притакнув сотник. — Коли це так, тоді давайте обміркуємо як нам розправитися з Вельяміновим тут, у Києві. В дорозі нічого не вийде. Хоч би й влаштували засідку на нього, то не дамо ради охороні. Звичайно, його супроводить сотня драгунів чи райтарів.

— Так тоді думаймо про діло в Києві, — мовив граф.

— Треба підслідити як Вельямінов десь покажеться без великої