Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

Економ червонів і плакав зі злости та немочі, але, підштовхуваний парубками, мусів повзти на колінах і цілувати запорошені панотцеві чоботи.

— Так що ж учинимо з череванем? — звернувся до натовпу сільський старшина.

— Спустити з нього сало!..

— Повісити за ноги на бантині!..

— Надіти червоні сап’янці!..

— Закопати живцем падлюку!..

Економ поблід, мов полотно і став просити пощади.

— Коли тривога то й до Бога, — прокрикнув Гуща на економа, — а забув ти, паноньку, як катував невинних людей та гонив їх на непосильну панщину?!

— Змилуйтеся, — благав економ, — мені пан граф велів так чинити.

— Ти, поганцю, не приховуйся за графа, — закричали селяни.

— Ми графа бачимо може двічі в році, а ти ж, падлюко, щоднини знущався над нами.

— Та що з ним возитися? — волали жінки. — Смерть собаці!..

— Смерть, смерть!.. — закричали селяни.

— Ти чув, що люди кричать? — звернувся сільський старшина до економа. — Пощади тобі немає. Заберіть його! — розпорядився він парубкам. — Виведіть за село й прикінчіть. Та подбайте, щоб відчув як умирає…

— Про це я вже подбаю, — радів Гуща.

Зв’язаного економа повели за село.

Маркові розповіли селяни, що економ був злючою людиною. Ганяв їх на понадобов’язкову панщину, катував за найменшу дрібницю, замикав церкву на колодку й погнав у шию панотця, коли цей прийшов просити, щоб відкрив церкву. Коли ж економ знасилував сільську красуню і вона зі сорому й горя кинулася в річку, селянам урвався терпець і вони напали на економію. На лихо економа тоді не схопили, бо він поїхав у город. Повернувши з города, наляканий економ повідомив графа про напад, а цей наказав збільшити службу та її озброїти. Підбадьорений економ звелів службі ловити селян, котрі брали участь в нападі на економію і сікти їх до полусмерти на конюшні. Так оце і почалося… Селяни, прихопивши, що попало в руки, кинулися на економію і її захопили…

Виїхавши поза село, Марко почув нелюдський крик і зойк. Замітивши під деревами громаду парубків, він догадався, що вони розправляються з економом і повернув туди свою конячину.

Під’їхавши ближче, Марко побачив, що парубки і справді наділи на економа червоні сап’янці — здерли шкіру від колін до п’яти і, прив’язавши його до дерева, набивали йому рот землею.

Економ харчав, йому дувся живіт, вилазили очі, а з обдертих ніг лилася кров.

— Бачиш, паноньку, як ми піклуємося тобою, — приговорював Гуща, — й сап’янці тобі подарували і землицею святою тебе годуємо…

Та економ уже чорнів. Його тіло здригалося й корчилося у передсмертних конвульсіях.

Піднявшися на пагорб, Марко побачив як палала панська економія.

Чорна ряса панотця Луки різко контрастувала з вибагливою обстановкою світлиці.

Була вона простора, з великими вікнами, з яких одне було відчинене і крізь нього вливався запах пізніх літніх квітів, а у світлі великого канделябру пролискували дорогі обкладки панських крісел, що їх пан сотник, господар дому, закупив десь у польському краю.

Як і годиться, у світлиці висіли образи, а між ними красувався в божнику дорогий хрест із чистого срібла. Це була дорога родинна пам’ятка в домі сотника Якова Небаби.

Його дід Евпраксій, виходець зі зубожілого, а в давнину, багатого шляхетського галицького роду, переселився на Київщину й займався там торгівлею. Багацько подорожував, довелося побувати йому у Святій Землі і звідти він привіз цього чистосрібного хреста.

Батько сотника, Демид Небаба, вже не займався торгівлею. Після смерти старого Евпраксія, йому дісталося чималеньке майно. Він розбагатів здорово, прикупивши багато землі, а за гетьманування Мазепи став сотником демидівської сотні. Коли ж Демид помер, сотниківство обняв його син Яків. Серед козаків, міщан і посполитих сотник Яків не втішався пошаною. Він підхліблювався москалям, а сотенна старшина вистерігалася сказати щось зайве в розмові з ним, знаючи, що сотник-донощик.

Сидів отож, пан сотник Яків Небаба у світлиці та й гомонів із демидівським панотцем Лукою, а щоб легко говорилося, обидва попивали малинівку.

— Воно, Якове, теє-то, — смакував малинівку панотець, — діло не зовсім ясне. Перекази та й більш нічого. А от ти, собственно, не чув…

— Чути не чув, — притакнув сотник, — алеж сотенний писар чув на власні вуха.

— Чув, недочув, перечув, — то, Якове, всяко буває. Скажемо, ти подаси теє-то, донос до Колегії. Там зараз же свидетелей требуватимуть. А що, як теє-то, свідки відмовляться від такого діла й скажуть, що вони нічого не знають і не чули?..

— Чому б вони мали відмовлятися від правди?

— А що як це все неправда, а тільки наклеп?..

— Не може бути, — перечив сотник. — Аджеж мій писар достоменно чув, як канцеляристи гомоніли між собою.

— Може мова була про когось іншого, а не про наказного?

— Хто ж інший міг би мати діло з Орликом, як не наказний? Та й хто відваживсь би на таке рискове діло?

— Бог святий знає, теє-то, — мислив голосно панотець. Він почувався ніяково і хвилювався, почувши, що сотник Небаба наготувався писати донос на наказного гетьмана про те, що він спілкується з Орликом. Склалося так, що сотенний писар демидівської сотні Кривий, одвідуючи своїх родичів у Глухові, зачув зовсім случайно розмову двох канцеляристів із військової генеральної канцелярії, котрі нишком гомоніли між собою, що начебто минулого року весною до наказного гетьмана приїжджав кур’єр гетьмана Орлика й що наказний мав зустрічатися з ним на своєму Крилівському хуторі. Повернувши з Глухова, писар розповів почуте сотникові, а цей зразу погнав гінця до київського полковника Танського. Полковник розпорядився, щоб сотник описав усе, що почув, і вислав донос до Малоросійської Колегії. Зайшовши до сотника по ділам, панотець Лука став одраджувати сотника Небабу від його замислу подавати донос на наказного гетьмана.

— Мислю, Якове, теє-то, — говорив панотець, — жи не слід тобі подавати донос на наказного. Він