Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

Страшний вибух стрясає повітрям. На всі сторони бризькає залізо.

Зойк, крик, квичання покалічених коней, дзеленчить скло, що повилітало з вікон. Люди розбігаються на всі сторони. Дячок і собі кидається навтікача, коли тут на нього наскакують драгуни, що вигулькнули несподівано з бічної вулиці й рубають його шаблями.

У пристані піднімається велика паніка. Налякані москалі починають стріляти куди попало. Перехожі із криком ховаються до складів та куди хто може. На дорозі лежать побиті й покалічені коні, драгуни, розбита карета. Через деякий час збігається київська городська сторожа, наїздить повно москалів, котрі ганяються мов несамовиті по пристані.

Пізно ввечері стає відомо, що якийсь невідомий дячок кинув бомбу на карету й вона розірвала на кусники царського генерала Павла Павловича Акунова, який відправлявся горі Дніпром на північ. У Вельямінова вийшла якась затримка й він не поїхав на прогулянку.

Змовники сердечно жаліли за Метелицею, а Любович погодився сповістити батьків про загибель їхнього сина.

Сталася невдача.

Ніхто не сподівався, що Вельямінов не поїде на прогулянку, а замість нього відправлятиметься в дорогу генерал Акунов. Але замах таки налякав Вельямінова й він чимскоріше залишив Київ та під дуже сильною військовою охороною подався назад до Глухова.

Через кілька днів опісля вирушили в дорогу до Глухова також і статечні французькі купці, везучи на возах накуплені хутра.

Мазепинці не закидали думки розправитися з Вельяміновим.

Шукали тільки відповідної нагоди.

Її не було…

У канцеляріях грізної царської «тайної канцелярії» завжди хмуровато.

Високі, вузькі вікна новозбудованого будинку з гостроверхим дахом і вежею-в’язницею, яка сліпала своїми густо загратованими очицями, пропускали мало денного світла. В похмурі осінні дні, які налягали на Петербург прегустими туманами, в тайній канцелярії ставало таки зовсім темнувато й тоді служба в чорних кабатах та у вичищених обов’язково до блиску чоботях, із високими поза коліна халявами, засвічувала свічки. У слабому світлі свіч низькуваті канцелярії з дуговатою стелею робилися ще суворішими, ще більше похмурніми та грізнішими.

В них усюди відчувався дух усевидного царя Петра. Хоч він рідко навідувався до тайної канцелярії, проте його невидима присутність відчувалася на кожному кроці. Кожне слово в тайній канцелярії було сказане обережно, так начебто сам цар прислухався до нього.

Страх царив у тайній канцелярії.

Страх перед царем, що кожної хвилини міг увігнатися гураганом до канцелярій.

Почувши його грімкий голос, канцеляристи нітилися та тремтіли, а вищі чини оглядали себе сполохано, чи бува гудзик не розстібнутий на мундирі, чи все лежить в порядку, як слід на своєму місці. Вартові ж, єгри, драгуни чи мушкетери завмирали нерухомими статуями у проходах та при дверях головніших канцелярій інституції царського уряду — тайної канцелярії.

У лівому крилі будинку приміщувався імперський вищий суд, якому цар приказав розглянути справу наказного гетьмана Павла Полуботка та козацької старшини, запротореної у казематах Петропавлівської фортеці.

В одиночних камерах, темнуватих і вологих, мучилися — наказний гетьман Павло Полуботок, генеральний суддя Іван Черниш, генеральний писар Семен Савич, сини генерального судді — Іван і Петро, генеральний осавул — Василь Жураківський, миргородський полковник Данило Апостол, генеральний обозний Яків Лизогуб, писар Чернігівського полку Степан Косович, канцелярист генеральної військової канцелярії Михайло Ханенко, наказний полковник Переяславського полку — Іван Данилович, наказний полковник Стародубського полку — Петро Корецький, бунчуковий товариш — Дмитро Володковський, військовий товариш — Василь Биковський, суддя Григорій Граб’янка, кур’єр генеральної військової канцелярії — Яків Курпіка й канцелярист — Іван Романович.

Волелюбних козаків гнітила сувора в’язниця.

Вона насувалася на них, чавила своїми грубезними кам’яними, вологими стінами та доводила їх до одчаю своєю мертвецькою тишиною.

Наче в могилі…

Вранці в’язничі послужки приносять сніданок. Вони такі ж мовчазні як і сама в’язниця.

Кладуть кожному в’язневі кусень гливкого хліба, кип’яток, чай і, не проронивши ні одного звуку, виходять.

Скреготять ключі в важкокованих залізом дубових дверях і знову тишина — тишина…

За мурами, у вітровійні дні сердиться Нева і жбурляє люто хвилями на товстющі мури Петропавлівської фортеці.

У погідні дні над нею кричать чайки. Їхній крик долітає до в’язнів крізь малюську незасклену кватирку камерних вікон. Узимку таку кватирку слід обов’язково затулити щільно чим-небудь, бо крізь неї залітатиме сніг та втискатиметься лютий мороз, од якого леденіють вологі стіни й замерзає вода у відрі.

Осінна днина коротка.

Збігає, що й не оглянешся, як услід за скупими соняшними промінчиками, це в погідну днину, насувається довга томлива ніч.

Дехто з в’язнів пробує говорити голосно сам до себе. Не одного томить безсонниця. Мучаться козаки в кам’яних мішках грізної фортеці-в’язниці.

Менших виновників тримають москалі у так званому «тайному приказі». Там їх і допитують «з пристрастієм». Шматують тіло кнутами й ламають кості на дибі. Козацьку генеральну старшину і полковників не катують, але іншим попадалося здорово на допитах.

Вищий імперський суд вів слідство, під головуванням графа Павла Івановича Ягушинського, розпочавши його з початком листопада 1723 року. На допити возили старшину з фортеці в кибітках під сильною військовою сторожею. У вищому суді допитували старшину по-одиночно або по двох-трьох разом, залежно від справи. Найбільше допитували таки самого наказного гетьмана, якого обвинувачували, крім різних «провин», головно в державній зраді та в «злодіяніях» проти царя й государства.

Допити велися в головній мірі на підставі різних доносів, що їх наслала до Петербургу Малоросійська Колегія, зокрема сам Вельямінов, а також різні шпигуни та вислужники. До багатьох справ мало хто з ув’язненої козацької старшини мав узагалі будь-яке відношення, але в’язні знали, що цар Петро хоче розправитися з Полуботком і генеральною козацькою старшиною, як розправлялися раніше з мазепинцями, щоб могти поневолити до краю Гетьманщину.

Знаючи таку Петрову настанову, в’язні мали малу надію, що вони вийдуть на