Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

Проте радість лікаря була передчасною.

У другій половині декембрія[106] у наказного гетьмана знову почалися серцеві приступи й він дуже мучився, а часто і втрачав притомність.

Одного дня, коли лікар заходився коло хворого гетьмана, в камеру вскочив фортечний офіцер, відчиняючи широко двері. Згинаючися дещо, в камеру ввійшов несподівано цар Петро, в супроводі коменданта в’язниці.

Лікар зігнувся в низькому поклоні.

Цар окинув поглядом похмуру камеру й кивнув присутнім, щоб вийшли. Офіцер причинив тихо двері.

Цар підсів на стільці біля ліжка хворого.

— Сказали мені, що ти важко хворий, Павле Леонтієвичу, і я оце прийшов провідати тебе.

— Спасибі, царю, — тихо і кволо промовив гетьман.

— У тебе із серцем погано, — мовив цар, — треба тобі лікуватися.

— У в’язниці не вилікуюся.

— Отож, я і прийшов поговорити з тобою, — сказав цар, опираючися міцно на свою палицю.

Хоч це ще був день, на столі горіла свічка. В її блідому світлі схороване лице гетьмана то жовтіло, то вкривалося смертельною блідістю.

— Тобі треба лікуватися, — говорив цар. — Звичайно, у в’язниці не вилікуєшся. Я хочу запропонувати тобі, щоб ми помирилися. Коли це станеться, сьогодні ж таки тебе заберуть у лікарню, а, одужавши, ти поїдеш в Україну. Ти і вся твоя старшина.

— Ти, царю, хочеш миритися, — мовив із трудом Полуботок. — За яку ціну?

— Заявиш у сенаті, що ти, сповняючи обов’язки наказного гетьмана, допустився певних помилок, що їх ти жалієш і прирікаєш у майбутньому слухатися свого государя. Оце й все.

— Ні, не все, царю! А що з Україною? З її правами? Її майбуттям?..

— Що тобі Україна засіла в голові, Павле Леонтієвичу? Я її не з’їм. Вона залишиться в моєму государстві, а ти будеш її гетьманом.

— Ти, государю, сказав, що Україна залишиться у твоїй імперії. Оце й бачиш, як ми розходимося. Ти хочеш із України зробити звичайну губернію свого государства, а я хочу, щоб вона була вільною країною…

— Павле Леонтієвичу, — засовався цар на стільці, — я тебе вважав завжди розумним чоловіком. Давай будемо говорити відверто. Я збудував імперію. Бог один лише знає, скільки я вклав труду, скільки жертв вона коштує. Мене лають і клянуть. Називають Антихристом. Я поклав свого сина під топір за великоруську імперію. Мої люди задурні, щоб мене розуміли. Хібащо історики будуть розуміти. Мовиш, що я хочу зробити губернію з України. За мого володіння я лишу її такою, як вона є тепер.

— Забезпечиш її права і вольності, розв’яжеш Малоросійську Колегію і дозволиш на вибір гетьмана?..

— Малоросійської Колегії ліквідувати не треба. Хіба ж у ній ти і генеральна старшина не засідають? Ви всі не любите Вельямінова. Заберу його геть, а головою Колегії зроблю тебе. Гетьмана вибирати не треба, бож ти будеш призначений гетьманом.

— Це не буде воля козацького народу…

— Чепуха. Чого тобі турбуватися, кого нарід хоче чи не хоче? Государева воля є законом для усіх. Ти ж будеш моїм заступником в Україні, з набагато більшими правами, як їх мав Скоропадський.

— Про себе я не мислю, государю, а про мою отчизну. Не хочу я ходити в почестях і тримати булаву, коли моя отчизна буде закріпачена.

— Хіба ж я закріпачую Україну? Вона й так має набагато більші вольності, ніж будь-яка земля в моїй імперії. Ніхто з моїх наслідників не схоче вилучити її зі свого государства.

— Але ти можеш, государю.

— Не можу. Я був би поганим володарем свого государства, коли б позбувся України. Вона залишається в моєму государстві.

— Тоді нам важко миритися, государю. Ти будуєш свою імперію, а я хочу волі для свого народу.

— Якої ж волі ти хочеш? Хіба ж Україна її не має?!.

— Ні, не має, царю. Ти прочитував напевно наші супліки й жалоби і знаєш добре, як твої люди поневолюють Україну.

— Мої люди — ведмеді, сам знаєш. Коли б вони такими не були, то я не стягав би з України духовників та книжних людей, щоб їх учили. Це теж одна з причин, що Україна мусить залишитися у складі моєї імперії, щоб ваші люди цивилізували моїх ведмедів. Ти говориш про поневолення, а глянь, скільки твоїх людей є на різних високих становищах у моїй імперії. І буде їх іще більше.

— Ми, окремий нарід, государю. Ми волелюбний нарід — і хочемо волі, бо це наше право під Богом, Україна може жити у злагоді із твоєю імперією, помагати тобі, але як вільна країна, на кшталт європейських країн. Кажеш, що тобі неможливо її визбутися, так тоді погодися повернути всі наші втрачені права й вольності, приналежні нам згідно з Переяславською угодою, загарантуй нам їх, розв’яжи Малоросійську Колегію, дозволь вільним вибором обрати гетьмана, виведи хоч би частину свого війська з України і трактуй нашу землю, як скажемо, союзну країну. В такому характері буде можливе мирне співжиття наших народів тепер і в майбутньому.

— Вимагаєш од мене, Павле Леонтієвичу, неможливого. Права й вольності твоєї землі я можу загарантувати. Можна теж зробити перегляд Переяславських пунктів. Ти будеш гетьманом. Чого ж ти ще хочеш?

— Хочу, щоб Україна була вільною.

— Ти, вельми впертий, Павле Леонтієвичу, — нахмурився цар. У нього вже червоніло й смикалося обличчя. — Я роблю тобі уступки, як нікому раніше не робив. Навіть хитрунові Мазепі, а ти їх відкидаєш…

— Не можу, государю, їх прийняти, — говорив тихо Полуботок, — бо я вчинив би тяжкий прогріх супроти моєї вітчизни.

— Як ти смієш відкидати мої пропозиції, — вибухнув гнівом цар. Він зірвався зі стільця і забігав великими кроками по камері. — Знай, — закричав він до хворого гетьмана, — що я тебе згною тут, у