Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

невинних людей, били кнутом, ламали кості, обтинали вуха, парили кип’ятком, вбивали гвіздки в живе тіло, здирали шкіру. Ще жорстокіші катування були у страшному тайному приказі, про який самі ж москалі розповідали нишком лячні жахіття.

Військового кур’єра Якова Курпіку дуже побили. Йому пошматували шкіру нагаями і повибивали зуби. З побоїв він і помер у Петропавлівській фортеці-в’язниці.

За деякий час померли у в’язниці бунчуковий товариш Дмитро Володковський і генеральний писар Семен Савич, за яким дуже жалів наказний гетьман.

Хворів щораз дужче генеральний суддя Черниш. Занепадав здоров’ям полковник Данило Апостол. Хворіли полковники — Петро Корецький та Іван Данилович. Молодшим ув’язненим, що їх били нагаями, ятрилися рани, а старшому синові Черниша Іванові пухли ноги, так що він і ходити не міг. Коли його викликали на допити, то все їхали з ним два дебелі сторожі, котрі і зносили його з кибітки, вносили в канцелярію та садовили мов лантух на лавиці. Іван невимовно журився, що може стати калікою, бо в’язничний лікар, — родовитий німець, не міг установити, яка це недуга кинулася в Черниша. Всім в’язням стала дошкуляти цинга, бо у в’язниці не давали овочів ані городини.

Граф Ягушевський рапортував цареві майже кожного тижня, як проходить слідство й що він добився від ув’язнених. Часом цар велів графові приносити йому слідчі протоколи та їх прочитував. Од часу, коли приказав ув’язнити Полуботка та генеральну старшину, не бачився з Полуботком. Все таки мав намір іще раз поговорити з наказним гетьманом і сказати йому одверто, щоб покорився йому. Сумнівався чи Полуботок послухається, знаючи його впертість. Тому снував розправу з ув’язненими. Полуботка скарає на горло за державну зраду. Майно його забере. Полуботок маючий, що ого… ого!.. Інших старшин зашле з їхніми родинами в Сибір і забере теж їхнє майно. Таким чином позбудеться притаєних мазепинців — Полуботка й Апостола. Цьому ж останньому не можна вірити ані крихітки. Хитра стара лисиця. Решта козацької старшини буде така залякана, що сидітиме нижче трави й тихше води. Вибирати більше козацького гетьмана не дозволить, а Малоросією хай править Малоросійська Колегія. В її склад треба буде покликати декого з покірних козацьких старшин. Не пошкодить зняти Вельямінова. Він грубіян і не вміє обходитися з черкасами.

І в царя назріває рішуча постанова розправитися з козацькою генеральною старшиною.

Тому й не поспішає розмовляти з Полуботком.

Відомо, що черкаси хитрющий нарід. А що, як Полуботок покориться і скаже, що слухатиметься у всьому царя. Не буде наполягати на вибір гетьмана, не стане домагатися відклику Вельямінова з Малоросії?! Буде тоді незручна ситуація. Випускати ж Полуботка на волю цареві не хочеться. Треба йти на проволоку часу.

Й Петро тут же приказує графові Ягушевському розтягати слідство й не поспішати. Хай черкаси посидять собі у в’язниці.

Присмирніють…

Над Петербургом лягає пізна осінь.

Ув’язнених викликають тепер рідко коли на допити. Наче забувають про них.

Укінці октобрія[104] в наказного гетьмана трапилися два серцеві приступи, котрі його дуже ослабили.

Довідавшися про це, цар приказав комендантові фортеці-в’язниці, щоб в’язничний лікар доглядав Полуботка, наказав поправити їжу й топити в камері. Цар не хотів, щоб Полуботок помер у в’язниці своєю смертю.

Вкінці новембрія[105] в Петербург завітала зима.

Засніжило й потиснули гострі морози.

Наказний гетьман хворів.

СМЕРТЬ ГЕТЬМАНА

Сіра похмура камера.

Серед гнітючої тиші скиглить у ній невимовна туга.

Мале віконечко, промережене товстозаліззям, вкрите морозом і геть засніжене.

Коли ж зривається хурделиця, тоді вона жбурляє у віконце пригорщами сипкого снігу й замітає його до самого верху.

Камера невелика.

В ній тверде ложе, стіл, стілець та залізне відро-потребник, що його щоранку виносять з камери в’язні-послужники. Двері окуті залізом. У них невеликий отвір, крізь який сторожили заглядають час до часу у камеру.

Та ще в камері є грубка, в якій слабувато топиться. Щоранку робочі в’язні приносять кільканадцять полін, розкладають вогонь і він, хоч слабуватий, рятує наказного гетьмана від стужі. Топили теж скуповато в інших камерах, і в’язні, хоч їм були видані захисні овечі тулупи, весь час мерзли.

Наказний гетьман з’єднав собі скоро довір’я в’язничного лікаря — німця, який заходив частенько в камеру, розповідав Полуботкові новини, а теж був особою, завдяки якій козацька старшина втримувала зв’язок між собою у Петропавлівській в’язниці.

До пізньої осени 1724 року наказний гетьман хоч і занепадав здоров’ям, але тримався. Завів собі своєрідний режим. Проходжувався по камері, читав Біблію, одиноку книжку, що її було дозволено йому мати в камері. Скільки разів він проміряв кроками свою камеру од столу до дверей і рахубу згубив. Мабуть, зайшов би пішком в Україну.

Ходив і думав. Часом думки не клеїлися, розбігалися. Інколи голова важіла довбнею, і гетьман не був у спромозі що-небудь мислити.

Після серцевих приступів, що схопили були Полуботка в новембрію, він почав чахнути.

Йому стало важко віддихати. Коло серця давило й щеміло. Наказного гетьмана схоплювала часто гарячка. Не міг їсти й уже з трудом, помаленько човгав по камері.

Дедалі серцеві приступи повторялися, й лікар розводив безрадно руками.

З колишнього повнотілого Полуботка залишився худощавий, вимучений і виснажений в’язень, із хворобливим блиском очей, від яких ніяково нітився комендант фортеці, який час до часу Навідувався до Полуботка.

Наказний гетьман відчував, що дні його життя почислені.

Просив лікаря, щоб повідомити старшину, а коменданта фортеці-в’язниці, щоб прислав священика-українця.

Сповідався довго й щиро.

Сивоголовий панотець Сава був зворушений і обтер сльозу. Ось, іще один борець за права козацького народу лежить на смертнім ложі.

Догоряє…

Чесний козак, який не лякався сказати цареві правду у вічі.

Через