Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

— За кров, жертви й муки мого народу, смерть мені не страшна, государю. Я скоро помру. Вкоротці, ми обидва станемо на Божому суді. Й тоді Бог розсудить Павла з Петром…

Цар спалахнув лютим гнівом.

Схопив обіруч палицю і ледь не кинувся на хворого гетьмана. Але стримався і, окинувши лютим поглядом Полуботка, круто повернувся й, відчинивши з розмахом двері, вийшов із камери. На коридорі він кинувся лупцювати палицею в’язничних сторожів, котрі проходили повз нього, й огрів по плечах в’язничного офіцера.

Хвилююча розмова з царем вельми розтривожила гетьмана.

Увечері того ж дня його схопив знову гострий серцевий приступ. Лікар натирав його похуділі груди якоюсь мастю та поїв зіллям.

Уночі гетьманові погіршало. Він гарячкував, зривався, марив.

Не полегшало гетьманові й наступного дня.

Він уже не впізнавав нікого. Розмовляв шепотом то хрипучим півголосом із духами Хмельницького, Виговського, Мазепи:

— Ви приходите по мене?.. Так, так, я піду з вами… будемо разом добувати волю нашій отчизні…. Поб’ємо Петра на голову… Він же Антихрист!.. Козаки мусять боротися за свої права, бо стануть московськими рабами. Й вічно ходитимуть в ярмі… Борони нас, Бо, — викрикнув наказний гетьман, підвівшися на ліжку. В тій хвилині він зойкнув і повалився на ліжко.

Лікар узяв його за руку.

Наказний гетьман Павло Леонтієвич Полуботок не жив.

— Гешторбен[107], — сказав лікар із сумом комендантові фортеці, який саме прийшов одвідати хворого гетьмана.

Комендант зняв з голови хутровий ковпак.

— Покой души его!

Перегодя забовкали сумно дзвони.

Повідомлена лікарем про смерть Полуботка, козацька старшина молилася у своїх камерах за впокій душі гетьмана-мученика.

Про смерть Полуботка сповістили негайно царя Петра.

Не сказав нічого. Тільки довго ходив мовчки по своїй канцелярії. Сумовито гомоніли дзвони Петропавлівської фортеці-в’язниці. Бам… бам… бам — бам… бам!..

Наче ридали.

Була погідна, зимова днина.

Петербург уповився в грубу снігову пелену й вона лежала товстопухом на дахах, вулицях, скверах і площах.

Мороз закував Неву в міцні холодні окови, в які попали теж і лодки, баржі, човни й кораблики.

Приховалася у снігу теж і Петропавлівська фортеця-в’язниця.

Бам… бам — бам… бам!..

Сумно гомонять дзвони св. Самсонія за Малою Невою.

Біля свіжо викопаного гробу, з великим трудом у замерзлій, мов камінь, землі, стоїть невеликий гурт людей.

Хоронять наказного гетьмана Павла Леонтієвича Полуботка.

Журливо лунає «Вічная пам’ять!»

Сонце золотить священичі ризи, грається дорогими прикрасами на митрі протопресвітера Мефодія і наче хоче розвеселити засмучених козацьких старшин.

Бліді, схоровані, зарослі, одягнені в овечих тулупах і кожухах.

Насилу здержують сльози.

Лизогуб увесь час кашляє.

В полковника Корецького напухла щока й він її підв’язав брудною шматиною.

Апостол іще дужче посивів і постарів.

Коли погребники-монахи спустили домовину в сиру землю, старшина не витримала й гірко заплакала.

Ковтав сльози й панотець Сава.

Лунко стукають лопати об замерзлу землю.

Священики — протопресвітер Мефодій, панотець Сава й в’язничий батюшка Михаїл печатають гріб.

«Вічная пам’ять!»

Плаче старшина.

Князь Михайло Михайлович Голіцин, одинокий із царської знаті, що прийшов на похорон, ховає зніяковіло очі від докірливих поглядів козацької старшини.

Бам… бам — бам… бам!..

Блищать райтарські оголені шаблі. Райтари широким півколом оточують старшину.

Навіть на цвинтарі її пильно бережуть.

Шарудить земля під лопатами. Засипають землею гріб.

Відводять в’язнів.

Споглядають вони востаннє з німим сумом на свіжу могилу.

Панотець Сава робить знак хреста за відходячими земляками.

Біля церкви порожніє.

Серед стоптаного снігу чорніє свіжа могила, зі скромним дерев’яним хрестом.

Через місяць, після смерти наказного гетьмана, тишу морозного ранку сколихує нагло сумне голосіння петербурзьких церков.

У столиці пробігає блискавкою вістка, що помер цар Петро.

Сповнилися віщі слова гетьмана-мученика: «Вкоротці ми обидва станемо на Божому суді. І тоді Бог розсудить Павла з Петром».

За панування цариці Катерини І московський затиск в Україні продовжувався. Вправді ув’язнена козацька старшина була звільнена, але не всім було дозволено відразу повернутися в Україну й звільнені старшини проживали деякий час у Петербурзі. Після смерти цариці в 1727 році, Найвища Таємна імперська Рада вирішила дати Україні деякі полегші. Скасована була Малоросійська Колегія, а першого жовтня 1727 року у Глухові врочисто було обрано миргородського полковника Данила Апостола — гетьманом України. Наступного року гетьман Апостол поїхав до Москви на коронацію молодого імператора Павла ІІ-го і там подав петицію про привернення Україні старих прав, згідно з Переяславським договором. Звичайно, що московський уряд не привернув Україні старих прав, але видав своєрідну конституцію для України у 28 пунктах так зв. «Рішительних», котрі хоч і обмежували права, що їх мала Україна за гетьмана Мазепи, але все таки становили собою певні правні норми, котрі обмежували московську самоволю в Гетьманщині.

Гетьман Апостол, цей «останній козак», як його називали деякі історики, був добрим правителем і добрим господарем. Не зважаючи на свій поважний вік, він провів широкі внутрішні реформи: дбав про економічну розбудову Гетьманщини; завів державний бюджет; упорядкував судівництво; присвячував багато уваги торгівлі та боронив уперто автономних прав Гетьманщини.

Не легкою була гетьманська булава для старого Апостола, але він чесно працював і служив для народу. За його шестилітнього гетьманування