Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

нам, щоб такого суду не вводити, а навпаки, сказав «хорошо». Згаданий суд зовсім не був інший як тільки генеральний і був покликаний тимчасово, замість генерального. За попередніх гетьманів було так, що коли генерального судді не стало або він захворів, то згідно гетьманського приказу вибирали тимчасовий суд із полкових старшин або з інших старшин, у складі чотирьох осіб. З покликаного нами суду ми висилали справи в Колегію, а з Колегії, переглянувши їх, повертали нам до судового рішення.

— Чому глухівський сотник Мануйло був висланий в похід, коли бригадир Вельямінов не велів був його посилати?

— Мануйла вислали не ми в похід, а ніженський полковник. Бригадир Вельямінов не говорив нам нічого про те, щоб не посилати Мануйла в похід[103].

У пополуденних годинах граф потягає себе непомітно по животі.

— Господа! Час обідать, — звертається він до обер-секретаря та головних канцеляристів.

— Пора, Ваше Сіятельство, — притакує услужливо обер-секретар і посилає миттю канцеляриста за сторожею.

Через хвилину в канцелярію входить капітан і виструнчується перед графом.

— Відвезти в’язнів до фортеці! — кидає півголосом Ягушинський.

Ув’язнених виводять.

Попереду їх, із обох сторін та ззаду крокують драгуни з оголеними шаблями.

На дворі осінній, як на диво, тихий вітерець куйовдить чуприни ув’язнених і грається Апостоловим сивим усом.

Полуботок споглядає на старшину. Знає, що їй не легко.

— Кріпіться браття, — мовить він тихо, щоб не почула сторожа, їм же заборонено розмовляти між собою.

— Кріпись і ти, Павле, — відказує шепотливо Апостол.

— Сідати в кибітки! — розпоряджається капітан. Для кожного в’язня одна кибітка. Попереду й позаду кибіток кінна сторожа.

Їдуть.

Перехожі не зупиняються. Вдають, що не бачуть.

Чого доброго можна обірвати нагаєм від драгуна. Мовляв, чого витріщився? Яке тобі діло приглядатися кого везуть?!

Гримить важенна брама Петропавлівської фортеці-в’язниці.

Старшину розводять по камерах та подають їй обід — риб’ячу юшку, ячмінну кашу й кусень гливкої хлібини.

Тягнуться сірі в’язничні дні, тижні, місяці…

Черниш хворіє.

Полуботка тягають увесь час на допити. Звинувачують його у всяких, навіть найдрібніших справах. Найдужче звинувачують його в «державній зраді», тобто за спілкування з гетьманом Орликом і мазепинцями.

Наказний гетьман рішуче і твердо заперечував та відкидав таке звинувачення, як зовсім неправдиве й видумане злобними донощиками. В часі допитів, коли слідчі зачитували йому різні доноси й наклепи на нього, головно від Вельямінова, Полуботок зорієнтувався, що насправді москалі не мають в руках ніяких конкретних доказів. Ніхто з Орликових емісарів не попався москалям у руки, ніхто з найближчих співробітників наказного гетьмана нічого не прозрадив, а теж ніякі обтяжуючі документи не попалися москалям у руки, так що Полуботок міг уперто боронитися й відкидати звинувачення про спілкування з Орликом і мазепинцями.

Вже раніше, коли почалося слідство й допити, з тайної канцелярії було вислано указ київському генерал-губернаторові, князеві Трубецькому провести слідство у справі зв’язків наказного гетьмана Полуботка з Орликом і мазепинцями, базуючися на письмовому доносі ігумена Євстратія Самборовича. Згаданий указ привіз Трубецькому сержант царської гвардії Мордвинов, якому було і приказано бути при слідстві. Князь Трубецький почав вести слідство, але у скорому часі його припинив і повідомив тайну канцелярію, що не може проводити слідства, бо, мовляв, люди бояться і нічого не хочуть говорити.

Після ув’язнення Полуботка та генеральної старшини, в Україну був висланий, як уже було згадано, бригадир Рум’янцев провести слідство у справі наказного гетьмана Полуботка та генеральної козацької старшини. Бригадир Рум’янцев зібрав, щоправда, багацько різного матеріялу, але не знайшов ніяких прямих доказів на те, що Полуботок утримував зв’язки з Орликом та мазепинцями на еміграції.

Мордвинов повернув теж із нічим до Петербургу. Тайна канцелярія нагримала на князя Трубецького, а все, що було зібране й відносилося до справи Полуботка та генеральної старшини, передала імперському вищому судові.

Слідчі вельми тиснули генеральну старшину, щоб хоч що-небудь вирвати від неї про зв’язки Полуботка з Орликом і мазепинцями, але нічого від неї не вимусили. Апостол ще й розкричався одного разу на допитах, кажучи, що коли він перейшов од Мазепи до царя, то порвав раз назавжди з мазепинцями й не слід йому, вірному слузі государя, дошкуляти такою вигаданою справою.

— Як то вигаданою? — наїжився обер-секретар вищого суду. — Аджеж у нас письмові доказанія…

— Які? Те, що вигадав і написав там собі якийсь піп…

— От, від світлішого князя Трубецького подано свідчення київського сотника Хмурила, що в Києві він натрапив був на слід мазепинського шпига, котрий як інкогніто, приїздив у Малоросію.

— Як цей сотник такий кмітливий, — мовив із глумом Апостол, — чому ж він не схопив того шпига на місці?

— Виходить, що було невозможно ето сделать.

— Таким свідченням копійка ціна — знизив плічми Апостол. — Скажу одне, що наш наказний гетьман Павло Леонтієвич Полуботок служив вірою і правдою государю. Вельце це несправедливо, що він опинився у в’язниці. Хіба ж це злочин обстоювати права свого народу? Права гварантовані ще Переяславською угодою…

Граф Ягушевський охоче приказав би катам пополосувати нагаями впертого черкаса.

Та цар не велить.

У самого графа є теж грішки, котрі не дозволяють йому вельми гримати на Апостола. Хіба ж не брав він узятки з каси Миргородського полку, коли перебував в Україні? Апостол примкнув на це око і граф увесь час почувався ніяково, коли йому доводилося допитувати миргородського полковника. А що як Апостол розкаже, кому слід про його взятки? Помандруєш Павле Івановичу в Сибір, а чого доброго ще й на дибу можуть потягнути. Таки треба обходитися з Апостолом легко, — вирішив Ягушевський.

Молодих Чернишів та іншу молоду старшину полосували нагаями та погрожували, що візьмуть на дибу. Волелюбні козаки побачили в катівнях імперського суду московську жорстокість. Виновників, а то й