Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

— Е, ні. Подав прошеніє, щоб мого Афанасія прийняли до канцелярії Малоросійської Колегії.

— Умгу. Й що ж? Прийняли?

— Жду відповіді. В мене там добрий знайомий полковник Ушаков. Обіцяв вставити своє слівце за моїм сином. Так оце я й мислю, що коли Афанасій влаштується в Колегії, тоді за деякий час йому возможно буде в Петербург переїхати та дворянського чину вдостоїтися на службі в царя…

— Воно то й добре, — притакнув хтось із гостей.

— Чого це ти, Антоне, так рвешся до москалів, — загомонів невдоволено старий військовий товариш Сверид Булавка. — Скінчив твій син науку, так пішли його на службу в гетьманську військову канцелярію. Там приймуть завжди радо молодих учених людей. Як переїде твій Афанасій в Московію та ще як і справді стане дворянином, тоді пропав козак. Не один уже пішов таким шляхом і відчужиться геть від свого народу.

— Мій не відчужиться…

— Не будь такий упевнений. Он Терешків син, що не відчужився? Взяв собі московку й уже його пуцьвірки цвірінчать по-московському. Подумай, Антоне, чи ти добре чиниш — говорив Булавка, смокчучи люльку.

— Добре мислю і чиню, — впирався Кваша. Йому неподобалися слова старого Булавки, але не наважувався з ним сперечатися. Булавка був старий козарлюга. Вік звікував у війську й був гострий на шаблю і на язик. Ходив із Мазепою і під Полтавою був сильно порубаний. На силу видужав. Його було звільнено зі служби й він осів на хуторі і доводився Кваші недалеким сусідом.

— Ой, не добре, — хитав головою старий козак, — гляди, Антоне, щоб твій син та не помагав москалям розпинати нашу отчизну.

— Та що це ви таке говорите? — супився Кваша. — Мій син не з таких. Та й чому мислите, що коли він поступить на царську службу так уже й стане відчуженцем і буде вислуговувати москалям?!

— Хіба ж мало вислуговується, Антоне, — он хоч би в нашому полку?

— Одиниці може…

— Та й то хіба з полкової старшини, — докинув сотник Масляний. — Зі сотенної старшини ніхто не стоїть на московських услугах. Я знаю добре сотенну старшину в цілому полку.

— А Небаба?

— Хто такий Небаба? — обрушився Масляний. — Та й хто прислухається до його голосу?

— Є такі, що прислуховуються. В Малоросійській Колегії прикладають вухо до його доносів, не бійсь…

— Усім відомо, що він донощик, — супився сотник. — Кожний чесний сотенний старшина його вистерігається й не дружить з ним.

— Але свою юдину роботу він робить, — закурював уже втретє свою неслухняну люльку Булавка. — Хіба це не він, сучий син, доніс на пан-отця з Денисівки москалям і богоугодного старця схопили й повезли в Петербург. Там, кажуть його так скатували, що старенький і Богу духа віддав. А ти говориш, сотнику, що між сотенною старшиною немає погані?!

— Я ж кажу, — боронився сотник, — що ми всі сторонимо від Небаби. Він це знає, і ненавидить нас…

Хуторному не терпілося. Він хотів порозмовляти зі сином і вони пішли удвох садком, що тягнувся до крутої балки. За балкою хвилювала пшениця, а за нею кучерявився гай. За гаєм простяглося степове море, над яким, ген на обріях, пливли повільно легесенькі білі хмаринки.

— Радію, сину, що ти повернувся, — говорив Хуторний, — й виріс же ти, — споглядав він захоплено на молодого стрункого молодця, якому невеличкий чорний вусик так ішов до лиця в його чужоземному одязі: вузьких штанях та білій сорочці зі широким мереживом. — От зрадіє мати, як тебе побачить…

— А як мати почувається?

— Як звичайно, сину. Вона здоров’ям не дуже може похвалитися.

— А як Василь?

— Василь? — почав і запнувся Хуторний. Його наче пересмикнуло. Син це помітив.

— Щось лихого трапилося батьку з Василем? — занепокоївся Марко.

— Немає нашого Василя, — видавив із себе глухо Хуторний.

— Як це немає? — остовпів Марко. — Пробі батьку, кажи, що трапилося?..

— Немає в живих твого братіка, Марку, — говорив із жалем Хуторний. — Оце недавно трапилося те лихо. В Решетівцях козаки зчепилися на базарі з драгунами за якусь дрібницю. Дійшло до різанини. Наш Василь, знаєш яка гаряка. Не видержав і собі кинувся рубати драгунів. Словом тумульт счинився страшенний. На драгунів кинулися і міщани та посполиті. Весь майдан вкрився пораненими та трупами. Нашого Василя так порубали, що ледве живого я його привіз на хутір, а через день він так і помер…

Марко поблід і в його очах заблисли сльози. Свого старшого брата він дуже любив і несподівана братова смерть вельма його вразила.

— На тому не кінець, — продовжував Хуторний. — Москалі почали просліджувати, хто завинив і хто викликав таку різанину. Набігло в город царських людей мов собак. Допитували людей. Багато забрали люду до Глухова. Кажуть, що вони вже не вернуться і що їх зашлють у Сибір. Приїжджали москалі й на наш хутір. Допитували, бешкетували, пограбували чимало добра. Насилу якось відкупився, давши старшині великого хабаря. Йнакше ти б мене сьогодні не бачив. Таке то, сину, нас спіткало горе. Я й не сповіщав тебе, знаючи, що ти в дорозі…

— А ти, батьку, все хвалив москалів, — наче став докоряти Марко Хуторному, — та й чи не хотів ти послати мене в Петербург на науку?

— Добра я тобі хотів, сину, он що — та бачу, що з москалями нам не по дорозі. Тепер бачу свою помилку, що її я зробив ще за покійного Мазепи.

— Не один ти такий був, батьку. Було таких багацько…

— Так, так, сину… було таких багацько, — повторив глухо Хуторний синові слова, — не стали ми в один гуж із Мазепою. Тепер нас так прикрутили москалі, що вже нікуди.

— Треба боротися, батьку, — тихо мовив Марко.

— Боротися? — наче здивувався Хуторний. — Це тобі хлопче, не битися навкулачки зі студентами. Знаєш, яке велике військо тримає Петро в Україні. Всюди повно москалів. Всюди нишпорять московські шпигуни та й своїх лакуз не бракує. Гетьмана обрати не дозволено, полковників наставляють москалів. А