Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун
Справа опинилася у генеральному суді і суд присудив скарати Травичку згідно з козацьким звичаєм «забити киями до смерти». Миргородський полковник Апостол, що командував козацькими полками над Коломаком, не помилував Травичку. «Сьогодні він напускається зі шаблею на свого полкового суддю, а завтра готов кинутися зі шаблею на свого гетьмана», — мовив Апостол, підтверджуючи присуд.
Під захід сонця в Лубенському полку загули тулумбаси. Козацтво з усіх сотень посунуло на полкову площу, на якій степова трава була геть витоптана і ставало сотнями у велике каре. По середині площі був укопаний великий стовп із двома залізними кільцями на висоті чоловіка. Коли сотні вишикувалися, загули знову глухо тулумбаси й до стовпа підвели засудженого. Травичка ішов блідий, потупивши очі в землю. Обабіч нього крокували два козаки з голими шаблями, а за ними йшов полковий писар.
Підійшовши до стовпа, козаки зупинили Травичку. Вдарили тулумбаси. Полковий писар, розгорнувши папір’яку, прочитав уголос присуд генерального суду, потверджений Апостолом — «скарать козака Юхима Травичку, згідно козацького звичаю».
Загули знову тулумбаси. До Травички підійшли два козаки, зняли з нього сорочку й прив’язали туго ременями підтягнені руки до залізних кілець.
Починали бити Травичку козаки з його ж таки сотні.
— Микола Жучок — перший кий, — проголосив сотений осавул.
З лав чорнуської сотні вийшов кремезний козарлюга. Він узяв кийок у руки й підійшов до засудженого. «Прощай Юхиме!», — сказав Жучок і, розмахнувшися, вдарив міцно кийком по спині засудженого.
— Марко Вусатий — другий кий, — заволав осавул.
— Прости, братіку. Не я б’ю, а правосуддя козацьке б’є, — мовив Вусатий, одважуючи кийком удар.
Козаки б’ють кріпко. Скоро засудженому підкошуються ноги, а тіло перестає здригатися.
— Загинув козак за цапову душу, — жаліють козаки, розходячися до своїх наметів.
Тіло мертвого Травички вивозять далеко у степ і хоронять по-козацькому звичаю.
Ген, далеко від козацького табору, біліють намети московського війська.
Його багато. Піхотні полки, драгунські, єгерські, райтарські й чимало гармат.
Московський табір величезний. Кінця здається йому немає. У відміну від козацького табору, тут немає веселого гамору, музики, дотепів, а панує сувора муштра і суворо кричать підофіцери на солдатів.
Пізно вночі гамір у козацькому таборі втихає. Козаки лягають спати. Хто вмощується в наметі, інші ж під голим небом або під возами. Кому не спиться, той сидить біля вогнищ, котрі димлять здорово й відганяють комарню, якої не бракує над річкою.
При вогнищах бринять бандури, козаки курять носогрійки та гомонять про всячину. Де в гурті є хтось дотепний, там козаки голосно регочуться з його дотепів.
Старші козаки розповідають про свої походи, а найбільше про шведську війну. Майже всі вони брали в ній участь, воюючи по стороні гетьмана Мазепи або царя Петра. Спалахують при тому суперечки між одними й другими.
— Не було згоди в нас і Москва схопила нас кріпко за чуба, — гомонить старший козак із пишним оселедцем, закладеним за вухо.
— Правду мовиш, Потапе, — притакує другий, — не було згоди та й тепер її немає…
— Старшина винувата в тому, — кривиться хтось з молодших козаків.
— Атож, — підхоплює другий, — спаніла наша старшина. Лише землю горне за гроші або забирає не по праву від нашого брата та від посполитих…
— Грабіжники, — сердиться похмурий козак, — позичив я було у свого сотника дещо грошенят. Думав поставити вітряка. Так сказать, позичку взяв на два роки. Так ось слухайте, яку свиню мені підклали. Кажуть оце мені в сотенній канцелярії, що слід подавати мені прошенія до сотника про дозвіл спорудити вітряка. Бог із ним. Подав я таке прошеніє, а сотник одмовив.
— Й що?
— З того й пішло. Подав я відклик до полкової канцелярії. Хіба ж там розглядають справи по-Божому, по-справедливому? Куди там. Проминуло півроку, нічого не чуть з полкової канцелярії. Коли це неждано викликає мене сотник. Та як накинеться на мене: «Ти харцизяко, як посмів жалуваться на мене в полкову канцелярію? Я з тебе, гаспиде, шкуру зідру». Кажу йому, що я не жалівся на нього, лише подав відклик. Це ж не жалоба. Відклик чейже можна подавати. Так велить наше право. Сотникові вже їжаться вуси. «Ти мене не повчай, що таке жалоба, а що відклик, — сердиться він. — Ось слухай, що тобі, поганцю, відписала полкова канцелярія». І прочитує мені довженне круте письмо з полкової канцелярії, в якому якийсь сучий син — канцелярист, написав, що мій відклик відкинений і що, мовляв, пан сотник прав, а вітряка мені не полагається ставити, бож його й не треба, поскільки в пана сотника є млин. Подав я знову відклик до військової генеральної канцелярії. Ну, там не поспішають. Вже другий рік жду. На тому не стало. Підійшов речинець віддачі позики, а в мене ні копійки при душі. Прошу сотника, щоб почекав ще деякий час, а він, ні тай ні. Запізвав він мене, вражий син, до полкової канцелярії. Звід-там дуже скоро вістують мені, щоб я негайно віддав позику, бо інакше справа піде до полкового суду.
— Й що? — цікавляться козаки.
Розвів руками.
— Довелося мені позбутися одної десятини землі.
— Одної десятини? — дивуються козаки.
— Еге ж. Обробленої землі. Прийшов я до сотника й питаю як нам буть, а він мовить: «Ти не маєш грошей віддати мені позику, так продай мені оту десятину землі під лісом. Зарахую тобі позику й заплатю добре». Що ж було мені чинити? Такі то в нас діла. Вітряка не поставив і десятини позбувся. Вона пригодилася сотникові, бо він скуповує землю де може. Майонтки[99] збиває, хоч куди, а на нас козаків
