Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

— Слухай, Даниле, — підходить наказний гетьман до Апостола, — передчуваю, що не вернуся з півночі…

— Ну, що ти? — заспокоює його Апостол. — Чому б ти не мав вернутися?!.

— Все таки, коли мені не доведеться вернутися, переймай булаву у свої руки й не дай Україну на поталу москалям. Обіцяєш мені?..

Апостола морозить.

Уже вдруге чує ці слова. Колись від покійного гетьмана Івана Степановича Мазепи, тепер — від Полуботка.

Чи не надходить пора, якої він дуже лякався, коли йому доведеться брати в руки гетьманську булаву і ставати до змагу з царем Петром?

— Ти одинокий, Даниле, — говорить тихо Полуботок, — що втримаєш гетьманську булаву гідно й чесно. Коли б ти не схотів, вона може попасти в руки таким негідникам, як Танський, Галаган, а тоді — кінець Гетьманщині. Кінець нашим вольностям, хоч вони й так куці, й кінець нашим правам. Тоді козацький люд стане московськими холопами. Не доведи до того, Господи!..

Апостол підходить до вікна.

Хвилюється…

Довго мовчить.

— Може, ти, Павле, передчасно турбуєшся, — мовить він, повертаючись до гетьмана, — може, твоя поїздка до москалів вийде якраз на добро для нас всіх. Коли б, не дай Боже, ти справді не вернувся з Петербургу, — обіцяю тобі, що сповню твоє прохання. Не допущу, щоб усякі негодяї хапалися за гетьманську булаву й запродували козацький люд у московську неволю…

— Спасибі, спасибі тобі, Даниле, — тисне йому руку наказний гетьман. — Я й сподівався від тебе такої відповіді…

Із двору гетьманської канцелярії вискакують гінці один за одним і роз’їжджаються в різні сторони.

В покоях гетьманської палати у Глухові блукає засумований блазень і весь час гомонить сам до себе: «Не їдь! Чуєш, не їдь!..».

Передчуває лихо.

Степова трава хвилювала, шелестіла під тихим подувом вітру, а в ній ранком, у надвечір’я та увечорі виспівувала різна степова пташня.

Невелика валка посувалася проїздною дорогою на північ. Попереду валки їхали добре озброєні сердюки. За ними котилися криті карети, одна з них запряжена шестірнею. За каретами поскрипували важко навантажені вози, туго обтягнені добрячими попонами. За возами знову їхали сердюки. Обабіч валки скакали оподалік у степу вершники, завданням яких було пильно зорити, щоб, бува, хтось не напав несподівано на валку.

Степ завжди ховав у собі всяку небезпеку, а тому сердюцький сотник Іван Безвусий суворо приказував своїм роз’їзним сердюкам, щоб роздивлялися уважно, бо валка опинилася вже на окраїнах Гетьманщини і по дорозі вже попадався різний непевний люд.

Незважаючи на літню спеку, валка не зупинялася часто на відпочинок, а все прямувала на північ, залишаючи за собою потоптану траву та сліди кінських копит і коліс.

Люди й коні пітніли під палаючим сонцем. Візники куняли, а козаки охоче теж заховалися б де-небудь у холодку, не від того, щоб і дати хропака, проте ж ніякої деревини годі було вгледіти в степу, все трава та трава.

Гетьман не давав приказу зупинятися на відпочинок, міркуючи, що у надвечір’я валка повинна вже опинитися у лісостепу, де й можна буде заночувати.

І справді, в пополуденному часі, коли спека лагідніла, у степу вже стали попадатися кущі та дерева, а перегодя вже можна було й побачити в далині невеликі гайки. Згодом дерев’я ставало щораз більше, гаї погустішали, а дедалі вже й потягнулися діброви.

По заході сонця, коли валка опинилася у великій діброві, гетьман, виглянувши з карети, гукнув сердюцькому сотникові:

— Зупиняй, Іване, валку на нічліг!..

— Гов! — вигукнув сотник, зупиняючи валку. — Повертай вози під дерева, — приказав він візникам.

Усі пожвавішали.

Коні, зачувши воду, й собі зафоркали.

— Оце, засидівся, матері його ковінька, — крехтав генеральний суддя Черниш, вилізши з карети та розправляючи плечі.

— Гаряч така, що не доведи Господи, — нарікав Савич.

— Тепер відпочинемо вигідно, — мовив гетьман, знімаючи жупана.

Слуги миттю прослали рядна й генеральна старшина, познімавши жупани, розляглася та закуривши люльки, споглядала на метушливих козаків. Одні розкладали багаття, другі повели коней поїти, ще інші поралися коло возів, а кухарі стали заходитися одразу біля вечері.

— Потапе, — звернувся гетьман до свого камердинера, — зніми но мені сап’янці.

Камердинер зняв сап’янці та притаскав із потічка жбан холодної води, що нею гетьман і старшина повмивалися та відсвіжилися.

Повечерявши, козаки почали ставити намети для гетьмана, Савича та Черниша. На небовидді з’явилися невеликі хмарини, а з півночі потягло на диво прохолодним вітром.

Сотник Безвусий довго розглядав небовиддя й крутив головою.

— Ставте, хлопці, — звернувся він до козаків, — і для себе намети.

— Та Бог із ними, — загомоніли хлопці, — ми й без них спатимемо добре.

— Робіть, що велю, — мовив сотник, — уночі буде буря. Бачите, що збираються хмарини й тягне вітром.

Козаки взялися неохоче ставити й собі намети. Мовляв, сотник видумав зайву роботу. Ніякої бурі не буде.

Одначе, досвідчений сердюцький сотник не помилився.

Вночі надтягнули з півночі важкі чорні хмари. В них спалахнули яркі блискавиці й загуркотіли громи. Сердитий вітер шумів між дерев’ям, шамотав у кущах і тормосив наметами. У хмарах увесь час гоготіло й клекотіло й вони раз-у-раз загорялися сліпучим вогнем.

Линув зливний дощ, а згодом сипнуло густим градом.

Перегодя хмари просунулися на південь, дощ ущух, тільки подував холодний вітер.

Пізно вночі в таборі почулися вигуки:

— Стій! Хто такий? Стій! Куди ідеш? До сотника його!..

— Що таке? — виткнув голову з намету генеральний суддя.

— Якогось навіженого вартові затримали.

За