Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

Гості були вже здорово підхмелені. П’яний граф Апраксин насідав на старенького барона Лоботкіна і примушував його пити.

— Пей, барон, пей!..

— Какая духота здесь, — супився цар.

— Соизвольте, Ваше Величество, проследовать в сад, — склонився перед царем великий канцлер, граф Гавриїл Іванович Головкин.

— На воздух! У сад! — заволав грімко цар.

Гості посунули товпою через веранду в сад.

Над Петербургом розкинулася біла ніч.

Сад літнього палацу був огорожений високим муром. У саду росли різні дерева, спроваджені з чужих земель, цвіли чудові квіти. Доріжки були висипані м’яким пісочком. З-поміж кущів виглядали мармурові статуї і шуміли тихо водограї.

П'яні гості із криком і реготом розсипалися по саді. Хто танцював на доріжках, молоді царські достойники почали ганятися за панночками, хтось із п’яних офіцерів виліз на дерево і крякав гайвороном, інший, зовсім сп’янілий, цілував Венеру, а кількох п’яних вельмож повалили на землю царського лікаря, німця Блюментроста і намагалися стягнути із нього штани під голосний регіт п’яних достойників, котрі зібралися довкола. Дехто зі сп’янілих вельмож уже валявся на землі і цар, проходячи мимо, штовхав їх немилосердно чоботом.

Пізно вночі найближчі царські достойники висмикувалися зі свого товариства один за одним і зникали у слабо освітлених коридорах літнього палацу.

Сходилися вони в бічній залі, так званій Бахусовій. Вона була багато прибрана, а по середині красувалася мармурова статуя Бахуса. Довкола статуї стояли мармурові столики й вигідні м'які крісла. На столиках було повно всяких напоїв та їжі.

Після приходу царя всі розсілися, де хто хотів, і почали випивати.

Випивка в Бахусовій залі відбувалася завжди без жіноцтва, в найближчому царському товаристві, яке називалося тоді «п’яним синодом». Цар випивав більше усіх, але ніколи не впивався до безтями. Коли його вже розбирав хміль, Петро зривався гураганом із крісла, підбігав до відра з холодною водою, обливав голову, а тоді швидкою ходою ходив по залі. Сп’янілим царським вельможам Петро ввижався тоді велетом, що сягав головою стелі, а декому привиджувалося гостроріжжя на царській голові і такий вельможа ціпенів із жаху та лупав злякано очима.

В залю всунувся непомітно сенатський канцелярист і, підійшовши до п’яного князя Меншикова, подав йому з уклоном невеликий пакет.

Князь Меншиков, розпечатавши пакет, побачив, що це лист від бригадира Вельямінова з України. Пробіг його скоро очима й зайорзався на кріслі. Не знав, що робити. Чи говорити цареві, чи ні? Цар під охотою. Чого доброго затопить в пику або накинеться і почне гамзолити своїми кулацюрами. Чи не виждати?

Але цар, хоч і підхмелений здорово, зауважив, що Меншиков хвилюється і круто повернувшися, підійшов до князя.

— А що там, Даніліч?

— Письмо, Ваше Величество, прийшло від бригадира Вельямінова.

— А давай сюди, почитаємо, що пише нам Семен Лукич.

Цар підсів ближче до свічника й почав читати. За хвилину він іще дужче почервонів. Його очі налилися кров’ю, а грива наїжилася, мов у розлюченого лева.

— Кляті черкаси! — залютував цар. — Повбиваю, знищу їх, на палі посаджу, в Сибір загоню!..

Він зірвався, мов ошалілий, перевернув із кріслом п’яненького графа Долгорукого і забігав нервово по залі.

Царським вельможам душа втекла у п’яти.

Вже і хміль почав проходити. Вони водили злякано очима за царем, який кружляв розлючено по залі.

— Гавриїле Івановичу! — заволав грізно цар.

— Слухаюся Вашого Величества, — підірвався із крісла великий канцлер.

— Виклич негайно в Пітер отого черкаського мазепинця!

Граф Голіцин закліпав безрадно очима, не знаючи, кого це цар має на думці.

— Чого здурнів? — загорлав люто Петро. — Не знаєш про кого мова? Полуботка виклич і його старшину. Всі вони запеклі мазепинці, лише вдають мені вірних і світять облудно в очі. Доволі мені їхнього лицемірства! Зрадник Мазепа мене здорово підвів, а Полуботкові я не дамся… Гетьманом захотів бути… Зрадник поганючий. Із Орликом в’яжеться. Хоче самостоятельной України. Я йому другий Лебедин зготую, та такий, що чорти в пеклі залякаються. Губернію зроблю з черкаської землі. Полки розв’яжу, козаків у драгуни і стрільці поверну, а старшину в Сибір зашлю. Там їй і місце. Губернатором Вельямінова зроблю. Ні! Він задурний. Даніліч, хочеш бути губернатором Малоросії?! Сиди, сиди, не зривайся… Губернатором ти не будеш, бо хоч ти і вірний мені, то проте дурак. У Малоросію треба умного чоловіка. Тобі не до нього Даніліч, хоч ти і князь… Викликати Полуботка негайно в Пітер і тоді я з ним поговорю. Або він слухатиметься мене, свого государя, або кінець з ним. Чуєш, Гавриїле Івановичу? — підходив цар важкою ходою до великого канцлера. — Завтра посилай указ Полуботкові, що ми велимо йому та його старшині прибути в Пітер і явитися перед наше лице. Коли не послухається мене, тоді Ромодановський і Ягущинський[95] поговорять собі з ним і його старшиною… Кляті мазепинці! — вигукнув злісно Петро й вийшов твердою ходою зі залі, затопивши тут же в пику наляканого камердинера, який не вспів своєчасно відчинити дверей.

Козацькі емісари, не знаючи, яке лихо нависло над Полуботком і генеральною старшиною, верталися пізно вночі з царського бенкету.

Наказного гетьмана в’ялила журба.

Не спалося йому.

Ходив пригноблений. Наче гнувся під якимсь невидимим, проте надмірно важким тягарем, який звалився йому неждано на плечі.

Не знаходив собі місця.

Ночами, лежачи в ліжку, думками блукав по Україні.

Над прекрасною козацькою землею громадилася буря і це вельми турбувало наказного гетьмана.

З усіх сторін насувалися на Україну чорні грозові хмари. Не знав, де й коли вдарить перший грім. І з якою силою.

Петрові громи вдаряли всіх.

Найдужче Полуботка.

Стояв він міцним і тугим громозводом, який