Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

По середині ж нового царського міста, яке все розбудовувалося, височіли палати, виблискуючи своїми широкими вікнами, та красуючись мармуровими портиками й колонами.

Тягнулися палати теж уздовж Неви, що її цар убгав силою в кам’яне бережжя, а чужоземні інженери накинули почерез неї кілька могутніх кам’яних мостів.

Пітер[93] уражав своєю могутністю, але водночас навівав якусь незбагненну сумовитість. Її відчув одразу молодий Черниш, який із цікавістю розглядав нову царську столицю, їдучи на коні позаду повоза, в якому подорожували козацькі емісари, знатні військові товариші — Василь Биковський і Семен Рубець.

Черниш не захотів сідати у повіз, хоч обидва емісари наполягали, мовляв, хай бачать москалі, яке достойне посольство приїхало. Все-таки Черниш не схотів в’їздити до Петербургу в повозі та їхав на коні. «Краще видно все», — мовив він. Ще б пак. І так проїхав сотні верств у повозі. «Тьфу, бий його Божа сила, яка далечінь до того гемонського Петербургу. Їдеш, їдеш і подорожі кінця немає».

Ліси, ліси, пустелі, баговиння, тут і там убогі московські села з дерев’яними хатами. У вонючих ізбах повно блощиць і тарганів. Козакам зовсім не хотілося ночувати серед такого плюгавства й вони таборували під голим небом, варили кашу, бренькали на бандурах і розповідали веселі побрехеньки. Вкладалися спати під теплими кереями із грубого сукна. Та ще й накидали на вогнище багацько листатого хмизу, щоб побільше курило й відганяло кляту мушву, що хмарою налягала на валку. Сторожі приходилося не раз розкладати кілька вогнищ, щоб охоронити себе й коней від кусючої погані.

Козацька валка, проїхавши петербурзькими широкими вулицями, вузькими вуличками та провулками, зупинилися перед чималеньким заїздом-гостинницею, що її власником був старий запорожець Зосим Чудило. Це був хитрющий з біса «черкас», як його називали сусіди-москалі.

Меткий і проворний Зосим не міг жалітися на своє здоров’я, незважаючи, що його чуб припав уже давненько сивиною. Ще за Скоропадського він дав тягу в Пітер і там укоротці розгосподарювався на всю губу. Купив просторий заїзд, оновив його, влаштував усередині на козацький звичай і, «любіть та жалуйте!» Для козаків гостинниця Чудила була великою благодаттю, бож до Петербургу приїжджало завжди багато козацької братії по різних ділах, а хто з козаків проживав у Петербурзі, той горнувся радо до гостинного козацького двору.

Зосим зустрів козацьких емісарів із великою втіхою.

— Кого я бачу? — радів він, обіймаючи Рубця й Биковського. — Хоч би записку пустили, що приїжджаєте, вражі сини, — ніби сердився Чудило. — А це що за красунь із вами приїхав?..

— Це син нашого генерального судді Петро Черниш. Славний козак. У батька пішов.

— Вітай, вітай, козаче, в моїй господі, — чоломкався Зосим із Чернишем.

— Митрофане! Андрюшо! — гукав Чудило на своїх слуг. — Виходьте ледарі порядок давати гостям. Покарав мене Бог такими бовдурами, що прямо розпука бере…

— Чого тобі, судар? — виткнулися на подвір’я кудлаті, рижі, вайлуваті москалі.

— Рухайтеся, ледарі, хутчіш! — кричав Зосим на них. — Кімнати маєте на горі, — говорив він емісарам, — поодиночні й чисті. Козаків і службу примістимо окремо.

— А блощиці є? — прищулився хитрюще Биковський.

— Та що ти? — аж обидився господар. — Хіба ти не стояв у мене? Звичайно, що від тієї погані й у Пітері не обженешся, але хвала Богу, в моїй гостинниці їх немає.

— Не сердься, Зосиме, — посміхнувся Биковський, — я пошуткував. Знаю я твою гостинницю. В дорозі було нам так, що де б ми не зупинилися на нічліг, там повно блощиць. Так що довелося нам ночувати під голим небом.

— Поганюча країна ота Московія, — сердився Рубець. — Заїхали було ми оце по дорозі до якогось московського вельможі, як його звать, Петре?

— Хрещатов Павел Павлович.

— Отож то. Прийняв нас не погано. Навіть і вечеря була панська зі сріблом на столі. Погомоніли люб’язно. Господар був у нашому краю. Вельми хвалив нашу гостинність. Та й сам він не погана людина. Ну, значиться, йдемо спати. Слуги завели нас у горішні покої. Всюди аж блищить. Перини і подушки чи не під саму стелю. Ми ото й радіємо. От, виспимося на славу. Полягали. Коли це, брате, кляті блощиці як накинуться на нас, як почнуть кусати. «Заїдять нас блощиці!» — чую, кричить Петро у своїй кімнаті. Вискочив я з-під перини, засвітив свічку, а їх клятих повно у кімнаті, куди лише не глянь. Вбігли до мене Семен і Петро. Міркуємо, що нам діяти. От у Петра зродилася спасенна думка. З покоїв виходив балькон. Так, оце ми винесли крісла на балькон і там прокуняли цілу ніч. Над ранком взявся холод. Довелося закутуватися у свої плащі. Хай йому біс, — обурювався Рубець під голосний регіт Зосима.

Поки козаки та служба й Зосимові слуги поносили в кімнати здорові клунки та ковані залізом подорожні скрині, козацькі емісари повмивалися, переоділися та й пішли обідати. Варила козацьку їжу таки сама господиня, дружина Зосима, приємна козачка, зі слідами давньої великої краси на лиці. Вертляві служниці подавали емісарам і козакам гарячий борщ, жарене м’ясо, воловину, пампушки з олією, а Зосим тут же поставив із повагою на столах пузаті жбани з вареним медом, слив’янкою, та пляшки з прозорою, мов вода, чистою горілкою.

— Випиймо ж за козацьку славу й за вас, дорогі гості! — підніс чарку.

— За твоє здоров’я, побратиме, й за твою паню господиню!

Пообідавши смачненько, козацькі емісари пішли відпочивати та й заснули. Вельми були втомлені. Зосим же гомонів довгенько з козаками, розпитуючи їх про новини в Гетьманщині. Того дня козацькі емісари нікуди не ходили, а ввечері сиділи з Чудилом та цікавилися всячиною з Петербурзького столичного життя.

Другого дня емісари, одягнувшися багатенько, пішли до сенату.

Вони мали добре знайомих сенатських високих чиновників, із якими хотіли обговорити між іншим теж і виєднання авдієнції у цариці, щоб передати їй супліку генеральної старшини. Сенатський обер-секретар Василій Андрійович Макаров довго крутив головою, коли емісари виклали йому таку справу. «Це складне діло, — мовив