Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун
— Гм… це цікаво, — міркує голосно Макітра, — що ж він робить в наших околицях?
— Кажуть старовиною займається. Збирає й записує старі пісні, думи, перекази, читає старі книги.
— Оце цікаво… вельми цікаво… — говорить Макітра, вминаючи смачні пиріжки. — Так, кажете, що він француз… І нашу мову знає… цікаво.
— Чого це ти, десятнику, так вельми зацікавився французом? — глянув уважно на Макітру кобеляцький десятник.
— Та я так нічого, цікавий лише…
— Цікавим попадається по шапці від нашого брата, — глянув глумливо чорновусий козак на Макітру.
— У нас вміють вкоротити язик тим, що мають його задовгий, — огризнувся Макітра.
— Таких одважних ми вже бачили, — докинув літній кобеляцький козак.
— Облиш його, Максиме, — загомонів кобеляцький десятник, — бачиш, що людина вже напідпитку.
— Хто? Я напідпитку? — зірвався Макітра з лавиці. — Самі ви п’яні…
— Сідай Устиме, чого це ти розійшовся, — підбіг корчмар до Макітри та насилу вблагав його сісти й не гороїжитися на гостей.
Проте Макітра поглядав й далі вовкувато на кобеляцьких козаків і не розхмарив свого сердитого погляду навіть тоді, коли за шинквас, рясно заквітчаний клечанням, ускочила висока, струнка, дуже вродлива молодиця, з великими карими очима, що так і пускали бісики та сяяли проміннями, від яких мліли парубки, а дячок у куточку, що смоктав малинівку, чуть не захлиснувся, побачивши вродливу шинкарку.
— Уляночко — серце, — підсипався одразу до шинкарки русочубий спудей, — налий мені кухоль варенухи.
— Побійся Бога, Іваночку, — аж сплеснула руками шинкарка, — де ж тобі пити цілий кухоль варенухи. Дам тобі лише половину кухля.
— Справді, чого це ти, хлопче, захотів цілого кухля варенухи? — загомонів на спудея старший уже віком полтавчанин. — Ти знаєш, яка варенуха міцна, матері їй ковінька…
— Хочу цілий кухоль — впирався спудей.
— Не дам, Іваночку, їй-бо не дам, — мовила шинкарка сміючися. Й вона справді налила спудеві лише половину кухля вогнистого напитку, що варився півдоби в закритому горшку, сумішшю з горілки, сухих яблук, груш, вишень, слив, стручкованого перцю, меду та ще з усякими заморськими приправами.
Варенухи захотіли ще й другі, а від такого бісового напитку всім одразу посоловіли очі. Макітра оп’ять став передразнювати кобеляцьких козаків.
— Чи це правда, що у ваших Кобеляках немає й одного путнього шинку?
— Приїдь, поглянь, — стенув плічком кобеляцький десятник.
— І чого б то мені туди їхати, — їжився Макітра, — можна й заблукати на безпутті заки дібратися до ваших Кобеляк.
— Такий із тебе козак, — засміялися кобеляцькі козаки.
— Кращий за вас усіх, — очкурі ви кобеляцькі, — викрикнув Макітра.
— Ах, ти ж галушнику препаскудний, — обурилися кобеляцькі козаки й накинулися на Макітру. Поки прибіг шинкар утихомирювати підхмелених козаків, кобеляцькі козаки вспіли вже надавати Макітрі штовханців попід ребра та нам’яли йому здорово боки. Незважаючи на уговорювання шинкаря, що Макітра все ж таки десятник полтавської городської сотні, вони схопили його за руки і, хоч Макітра пручався в їхніх руках, витягли його надвір.
— А це тобі за образу кобеляцьких козаків, — проказав кобеляцький десятник і одважив Макітрі такого здоровенного ляпаса, що десятник зойкнувши, повалився на землю.
Кобеляцьким козакам так і не довелося виїхати з Полтави в клечальну суботу, бо магістрові Фреро захотілося ще відвідати полтавського альхеміка Сулюзу, про якого він почув від владики Ігоря. Провести магістра в Сулюзову обитель погодився спудей Іван, той самий, що йому шинкарка не дала повного кухля варенухи.
Сулюзова обитель була далеченько поза городом, у руїнах колишнього монастиря. Монастир згорів ще за часів Дорошенка й з того часу ніхто його не відбудовував. Декотрі монастирські келії заціліли і старий альхемік Сулюза вирішив їх використати на свою лябораторію. Ніхто того йому не забороняв, і за деякий час Сулюза, спорядивши келії, замешкав у руїнах монастиря. Він був вельми очитаною людиною, вчився в київській Академії, у Варшаві, в Падуї, пропадав без вісті довгі роки на Далекому Сході й повернувся в Україну після Полтавського бою. Займався альхемією, вмів лікувати хвороби, віщувати й знав астрономію. Велике знання зробило Сулюзу в очах полтавських козаків і міщан малощо не чарівником. Хто зна, якби склалась його доля, якщо б не єпископ Ігор, котрий зміг утихомирити зляканих полтавчан і запевнити їх, що Сулюза ніякий чарівник і що він нічого злого не вкоїть їм. Все таки деякі полохливі міщани обходили здалека монастирські руїни, в яких загосподарився Сулюза, а жінки хрестилися нишком, коли альхемік проходив вулицями Полтави.
Було вже надвечір’я, коли магістер Фреро і спудей Іван дібралися до монастирських руїн і повернули в подвір’я, густо заросле високою травою, яка приростала повалені кам’яні почорнілі стовпи та розбите каміння. Вузька стежина привела їх до дебелих дверей, таких же почорнілих як і старезний мур зацілілих келій. Спудей постукав у двері; раз і другий, але ніхто не відповідав. Він натиснув велику залізну ручку і двері відчинилися. Ввійшовши в келію, вони побачили в ній різні препарати, дивовижний посуд, великий гльобус, вогнище, на якому у чималому горшку кипіла якась смердюча рідина, виділяючи синювату пару. На великому столі було повно всяких пляшок, збитків паперу, металевих і скляних трубок, а на людському черепі сидів сич, який, зачувши, що ввійшли чужі люди, закричав переразливо. На його крик вийшов із другої келії невеликий сивий чоловік із кошлатою бородою і цікавими пронизливими очима, не то суворими, не то лукавими. Одягнений він був у чорному каптані, такій же чорній камзолі та чорних західнього типу штиблетах. З-під камзоля визирала давно вже непрана сорочка.
— Гості до мене? — наче дивувався Сулюза. — Вітайте, панове, в моїй обителі…
Підійшовши ближче, він став приглядатися гостям.
— Цього молодого чоловіка я знаю, — мовив Сулюза, показуючи пальцем на Івана, — а вас, доміне, бачу перший раз у житті…
— Це правда, — засміявся магістер Фреро, — ви не могли мене бачити раніше, бо я француз із самого Парижу.
— Ви француз? — здивувався немало Сулюза. — Вітайте, вітайте, доміне, — метушився він. — А може краще зайдемо у другу кімнату… там вигідніше, — говорив він
