Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун
Гостювалося йому чудово на багатих старшинських хуторах. Уродливі чорнобриві й пишногруді старшинські жінки обгодували пана Фреро до переситу смачною їдою і магістер потовстів помітно так, що й мусів купити новий камзоль і обширніші штани.
— Загодують мене раба Божого гостинні українки на смерть, — бубонів пан Фреро, погладжуючися по товстенькому животі.
Гріхом було б одначе сказати, що магістер Фреро тільки байдикував і ласував смачні галушки та вареники. Так не було. Він живо цікавився всякою стариною, розпитував про неї старих дідів, сліпав над хронікарськими написами в темнуватих манастирських келіях, прочитував охоче старі книги, що попадалися йому в руки в домах козацької старшини, захоплюючися їхньою волелюбністю, одвагою, завзяттям і любов’ю своєї отчизни. Мало хто з козаків похваляв москалів, хто мовчав дискретно, щоб бува не бовтнути якесь негоже слівце, хто з гарячіших гудив москалів на весь рот, хоч оглядався на всі боки, чи не прислуховується його балаканині якась вислужницька погань. На базарах магістер слухав журливих пісень, що їх співали старі кобзарі, й бачив як козаки слухали пісень та стискали міцно в руках ефеси своїх шабель.
Старшина не відпускала магістра без охорони й козаки супроводили його від одного города до другого, а бувало частенько, що якийсь сотник чи значний військовий товариш відвозив магістра у кареті з почтом у друге місце.
Різних цікавих людей довелося магістрові Фреро зустрінути в Україні.
Добрих і лихих.
Правдивого, чесного козацького характеру й лукавого, продажного…
Багацько теж різного дива побачив пан Фреро на багатій землі химерного козацького народу.
З немалим подивом ступав він по покоях полтавського єпископа Ігоря, прикрашених густо клечанням, як і годилося в переддень Зелених Свят. Само ж клечання не дивувало так магістра, як дивували його дорогі італійські вази, полиці з книгами, розмальовані на стелі сцени античних міфів та дорога зброя, розвішена на стінах.
Владика Ігор, козарлюга хоч куди, тільки шаблю йому в руки та й коня вітрогонного, вразив магістра своєю мудрістю і обізнаністю європейських справ. «Хто б це подумав, — міркував пан Фреро, слухаючи мудрих виводів полтавського єпископа, — що в нього такий блискучий ум».
— Великі діла звершилися на нашій землі, — говорив Владика, гортаючи велику книгу на столі.
— Великі і криваві, — продовжував він замислено. — Страшний гураган пролетів Україною, струснув нею так, що й досі вона ще не відчуняла. Й ще довго прийдеться їй заліковувати рани, нанесені тим гураганом.
— Чи вона їх вилікує, владико?
— Вилікує. Вірю в її силу. Вона, мов Фенікс, усе відроджується. Під Полтавою вдарив грім і її приголомшив. Не вбив. Це не вперше в історії нашого народу. Такі громи були й в минулому. Куди грізніші від Полтавського… — хитав він головою.
— Мене все таки турбує непевне майбуття козацької нації, яку я так полюбив, — мовив із турботою магістер Фреро.
— Все в Божих руках, дорогий гостю, — немає нічого вічного у світі. Старовинні імперії існували, розвивалися, доходили до свого зеніту, гасли, зникали, а на їхніх руїнах творилися нові організми. Цар Петро теж не вічний…
— Але його імперія ще дуже молода, Ваше Преосвященство, — зауважив пан Фреро, — він її тільки що творить, і вона може проковтнути зовсім козацьку країну…
— Може. Але не проковтне. Здається. Не проковтнула нас досі. Не проковтнула нас теж і Польща, турки, не проковтне й Москва. Ми будемо завжди гостряком у її горлі. Цей гостряк уміє витривати. Його не зламає навіть Петрова жорстокість. Після Полтавського бою, я був тоді ієреєм, хоронили трупів на побоєвищі. Тисячі трупів. На палях мучилися й конали у страшних муках запорожці, що їх велів посадити на палі, сп’янілий своєю перемогою, цар Петро. Досі стоїть ця жахлива картина перед моїми очима й залишиться, мабуть, до кінця мого життя страхітливий образ людської муки. Але ніхто зі запорожців перед смертю не прохав пощади й не плазував перед москалями. Йшли на смерть, як справжні лицарі української нації. З таким лицарством, домі-не, Україна не загине. Ні тепер, ні в майбутньому, — говорив владика запалюючись, а магістрові Фреро він увижався в козацькому полковничому одязі зі шаблею в руках, що летів вихром на густі ряди московського війська.
Коли магістер Фреро гомонів з владикою Ігорем, десятник полтавської городської сотні Устим Макітра, людина придирлива і злослива, про яку подейкували в сотні, що вона вислуговується москалям, зайшов до поблизької до єпископського двору корчми «Під півнем», і звелів служці принести йому ведмедик вишнівки та пиріжки. У корчмі було глітно, бож підходили свята, проте Макітра, углядівши зразу ж між людьми оподалік при столі трьох козаків Кобеляцької сотні, котрі й різнилися від полтавських козаків своїми малиновими жупанами, чимало зрадів. «На ловця і звір біжить», — помислив він, просуваючись між людьми з ведмедиком і пиріжками ближче до кобеляцьких козаків.
— О! Кого це бачу, — ніби радів Микита. — Малинові загостили до нас…
— Ні, не загостили. Проїздом лише, — одізвався мирно кобеляцький десятник, потягаючи вишнівку.
— Проїздом, кажете? — Підсівся до них Макітра. — А куди ж це Бог веде?
— В Калиберду поспішаємо, — мовив чорновусий кобеляцький козак.
— По службовому веленію, значиться, — ніби байдуже мовив Макітра.
— Й так, й ні, — закурював люльку третій літній уже козак, — велено нам взяти під охорону вченого чужинця та й супроводити його до калибердського пана сотника. Так оце й сидимо і ждемо на нього…
— Де ж цей чужинець?
— У владики сидить. Ждали, ждали, а далі й зайшли хильнути по чарці й поїсти дещицю. До Калиберди далеченько…
— Значиться ви до Калиберди поспішаєте, — гомонів ніби про себе Макітра. — А хто ж цей чужинець?!
— Не знаємо. Кажуть, що француз. Але говорить по-нашому.
— Атож, — притакує кобеляцький десятник, смакуючи пампушки з маком, — говорить непогано, звичайно, не так, як ми, але все
