Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

Ця світлиця нагадувала завжди козацьким старшинам ніби оту малюсеньку часточку їхнього рідного краю і створювала почуття рідного тепла. Тут вони могли повеселитися, розповідали свої воєнні пригоди, а нераз і гірко сумували, коли туга в’ялила їхні вояцькі серця за Україною.

Старшина сходилася того вечора весело й голосисто. Прийшли завжди усміхнені брати-лейтенанти Андрій і Кирик Залуцькі, суворий на виду, але насправді великий добряга, капітан Сергій Приподобень, що його прізвища французам ніяк не вдалося правильно вимовити. За ним прийшло декількох розбавлених молодих хорунжих, котрі, користаючи з вільного від служби часу, гуляли в Парижі, здорові, вродливі молоді козаки — Сергій Дубок, Анатолій Вусик, Яків Макаренко і Остап Бульбенко. Вони виростали після Полтавського бою. На чужині вони й навчалися, а відомо, що козака все тягне до шаблі, тому й не диво, що вони опинилися в Орликовому полку. Служили в полку теж і в літах уже козаки-старшини, як хоч би майор Іван Чуйко, підполковник Федір Мирович, капітан Евстахій Лелека, Вони служили й воювали під рейментуванням гетьмана Мазепи, були учасниками багатьох походів, рубалися з турками, татарами, поляками, шведами, москалями та дивували французів своєю одвагою і знанням військового діла.

— Чим же ти вгостиш нас сьогодні, пане Климентію? — мовив капітан Приподобень, розгладжуючи свій довгий вус. — Я б поїв охоче вареників.

— Будуть і вареники, — посміхнувся пан Климентій.

— Я хочу галушок, — загаласував жвавий Дубок.

— І я, і я, — підхопили хорунжі Макаренко й Вусик.

— Правильно. Галушок, давай, пане господарю, — підтримали молодих хорунжих обидва брати Залуцькі.

— Та що це панове? Я протестую, — обрушився Приподобень, — через вас, галушників, чесному козакові годі й вареників поїсти.

— Підтримую тебе, — підморгнув Приподобневі майор Чуйко.

— Я теж за варениками, — посміхнувся й собі капітан Лелека.

— Ні! Ми хочемо галушок, — упералися полтавці.

— А може, поїсте коржів із медом? — підказав їм пан Климентій.

Полтавці переглянулися й реготнули.

— Бач, старий хитрюга, хоче відмовити нас від галушок. Е ні! Діло не вийде. Хай славляться наші галушки, а щоб ними не вдавитися, ми їх і замочимо здорово доброю наливкою.

— Що кому, а курці просо, — сміявся у вус старий Мирович. — Давай, пане Климентію, галушки бісовим полтавцям, а нам дай таки вареників. Але не кажи подавати до столу раніше аж поки не прийде пан полковник.

— З напоїв, що волієте?

— Наливку, — заволали полтавці.

— Слив’янку!..

— Грушівку!..

— Чисту горілку! — кричали молоді хорунжі.

— І вибагливі ж ви, бісові діти, — сміявся Мирович, — хочете, щоб пан Климентій таскав сюди весь свій погріб, чи що?

— Хвалити Бога, напоїв у мене не бракує, — мовив пан Климентій, — зараз же звелю принести, що тільки бажаєте…

За деяку хвилину дві кароокі служки пана Климентія принесли старшинам бажані напої й розставили чарки на столі. Мирович налив одразу одну чарку запашної слив’янки для графа Орлика, знаючи, що це його любимий напій.

Випивали.

— Де ж це забарився пан полковник? — звернувся Чуйко до Мировича.

— Королівський консиліюм засідає сьогодні у Версалю. Визи-вали там і нашого графа. Мабуть, тому й забарився.

— А! Об чім там радили, не знаєш? — цікавився Чуйко. З Мировичем вони були майже однолітки.

— Нічого ближче не знаю, — стенув плічми підполковник, — мабуть, про справу України. Таке щось граф мені натякував, вибираючись до Версалю.

— О! Це цікаво. Може, граф щось нам розкаже.

— Може. Граф не вельми балакучий у таких справах. У батька вдався. Пилип умів тримати те що слід у таємниці.

— В Мазепи навчився.

— Правда, правда. В покійного гетьмана можна було багато дечого доброго навчитися.

— Великого розуму був чоловік.

— І великої політичної кебети.

— Гетьман Орлик не меншої.

— Еге ж. Також вельми мудра голова.

— Вчена…

— Щож там тепер діється у нашій Гетьманщині, — ніби запитував сам себе капітан Лелека.

— Затискують москалі нашого брата так, що аж чуби тріщать…

— За минуле карає їх і нас Бог.

Минуле…

Тінь смутку побігла по обличчях старших офіцерів.

Згадували вони часто, оте злощасне минуле, яке назавжди лишилося в їхній пам’яті спаленими руїнами Батурина, гарматною канонадою під Полтавою і довголітнім перебуванням на чужині. Плакали вони, мов діти, хоронячи свого старого гетьмана в чужу землю. Осталися вірні його заповітові і служили тепер вірно гетьманові Орликові. У Франції жилося їм непогано, але кожного з них п’явкою ссала туга за Україною. З молодиками була куди легша справа. Вони хлопчаками покинули Україну й виростали на чужині. Франція ставала їм уже другою батьківщиною і поневолі заступала їм Україну. Але всі вони чулися щирими українцями, були завзятими мазепинцями й любили всім серцем і душею оту далеку чарівну Україну, що її довелося їм покинути ще малими хлопчаками.

— Так воно так, — мовив журливо старий Мирович, — московський підступ і терор розбили до краю єдність нашого народу. З покійним Мазепою стануло нас заледве кілька тисяч. А решта?! Одні стояли осторонь, та мовчки сприйняли Полтавську трагедію, а другі перейшли до москаля й допомогли Петрові погребати козацьку волю…

— Минулого не завернемо.

— А майбутнє?

— Чиє? України чи наше?

— Звісно, що України. Що ми?! Хвалити Бога притулок маємо, а що доводиться воювати за чужі інтереси, на те немає ради. Ми на чужині. Хіба ж нашого брата в Україні цар Петро не гонить в походи й не заставляє його гинути за московську імперію?!