Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

що, маючи глейсти від французького уряду й Петербургу, може подорожувати по всій Україні. Раз він подорожує, то новинок усяких знає чимало. По-третє, гінець, що приїхав із паном магістром з миргородської полкової канцелярії і значився повіреною людиною вельможного пана полковника Данила Апостола, вспів уже нашепнути сотникові на вухо, що гість, так би мовити, «свій чоловік» і знає багато дечого цікавого про Мазепинську еміграцію. Та ще коли пан магістер Фреро почав розмовляти зі сотником і його вродливою дружиною по-українському, не диво, що Кульбабенки прийняли його мов рідного, наполягаючи, щоб він відпочив на їхньому хуторі, після втомлюючої довгої подорожі з Петербургу до Глухова, а звідтіля до Миргороду, а з Миргороду до Залісся.

Увечері, першого дня приїзду гостя, сотник Кульбабенко гомонів довгенько із ним наодинці і відходив на спочинок вельми задуманий. Гостя він перестеріг, щоб у розмові з іншими був обережний, бо за лихо не важко. Настали такі часи в Україні, що треба тримати язик за зубами, бо ж розвелося всюди повно всяких шпигів і донощиків, котрі вислугуються москалям на всі лади. Магістер Фреро притакнув сотникові. Це йому відомо. Перестерігали його про те й в гетьманській канцелярії в полковничій. Що воно було так, переконався магістер дуже скоро.

Третього дня після його приїзду на Кульбабенків хутір навідався до сотника його сусід, бунчуковий товариш Лука Химчук. Чи він заїхав на хутір випадково, просто по-сусідському звичаю, чи дізнався, що в Кульбабенків гостює гість-чужинець із Франції, Бог один знає. Настирливі запити бунчукового товариша насторожили відразу пана магістра, а ще як він углядів у часі розмови, як сотник Кульбабенко поклав незамітно палець на вуста, пан Фреро вмить зорієнтувався, як йому слід розмовляти з Химчуком.

— Кажуть, що в Парижі проживає молодий Орлик, син Пилипа. Чи це правда? — жмурив Химчук свої хитрющі очиці.

— Правда, — притакнув магістер Фреро.

— Він наче б то займається військовим ділом?

— Займається. Він полковник то й мусить займатися військовим ділом.

— Кажуть, що в нього на службі чимало мазепинців…

— Звідкіль мені про це знати? Я цікавлюся наукою, а не військовими справами. Знаю, що є такий граф, полковник Орлик і має свій полк.

— Вам доводилося, напевно, зустрічатися з графом Орликом?

— Мені? Не будьте смішними добродію. Він же граф, а я звичайний собі магістер…

— Умгу!.. З мазепинцями вам, звичайно, теж доводилося зустрічатися. Кажуть, їх багацько у Парижі…

— Я їх не рахував. Може, багато, може, й ні. Не знаю. Це не моя справа. В Парижі завжди повно всякого люду. Нікому ж на лобі не написано, що він мазепинець.

— Кажуть, що Пилип Орлик, — гомонів підступно Химчук, — готує якусь нову затію проти Росії і що Франція мала б підтримувати таку затію.

— Що Пилип Орлик мислить, це йому одному відомо, — здвигнув плечима магістер Фреро. — Не чув я нічого такого в Парижі. Знаю одне, що Франція не збирається воювати з Росією. Це мені добре відомо.

— Виходить, що ви все таки обізнані з державними справами, — зрадів Химчук, уважаючи, що зможе потягнути за язик хитрого француза.

— Про які це державні справи ви говорите, добродію? — звів брови здивовано магістер Фреро. — Про таку державну справу, що Франція хоче жити в мирі з Росією, скаже вам кожний француз. А втім, це можна прочитати собі теж і в паризькій газеті.

— Гм… цікаво там у вас, — прищулився Химчук. — Так кажете, вам нічого не відомо про замисли Орлика?

— Далебі, добродію, ви чудна людина, — розсміявся пан Фреро. — Що я можу знати про те, що мислить і чинить козацький екзильний гетьман? Скажіть самі, ради Бога! Я француз, і що мене, властиво, обходить Пилип Орлик?!.

Химчук розчарувався.

Не вдалося йому нічого витягнути від француза. «Хитрий з біса пройдисвіт», — воркотів він сам до себе, вертаючися на свій хутір. — «Знає лисиця, виходить, чимало, та виляє хвостом».

«…Ознаймую покорно, жи відбув-єм дискурс з одним французом, но нічого не зміг-їм розвідати, альбовім хитрий он вельце й лукавство визирает з його очей… Вонтпю жи би он не знал нічого»… виводив Химчук старанно письмо до Малоросійської Колегії, описуючи свою зустріч із магістром Паризького університету Жаком Фреро, на хуторі сотника Кульбабенка.

Химчук не помилявся.

Магістер Жак Фреро знав дуже добре про мазепинську еміграцію. Він був близьким приятелем молодого графа Григорія Орлика та дружив із козацькою старшиною Орликового полку. Вивчив українську мову, історію, а завівши близьку дружбу з мазепинцями, магістер Фреро став їхнім близьким другом. У графа Орлика магістер Фреро познайомився з маркізами — Гізотом і д’ю Фре, а через деякий час вони втягнули його до французької дипломатичної секретної служби. Хоч справа козацької країни лежала в тому часі на французькому дворі, так сказати б «під зеленим сукном», проте нею не переставали цікавитися, й коли магістрові Фреро була запропонована можливість поїхати в Україну, мовляв, досліджувати старовину тієї країни, а насправді приглянутися близько ситуації в Україні, перевірити особисто, які настрої в ній панують, він охоче погодився поїхати до степової Геллади. Крім реляцій своєму урядові, магістер Фреро мав теж представити графові Орликові, повернувшися з подорожі, свої враження з поїздки по Україні. Магістер Фреро вивчив напам’ять прізвища довірених мазепинців із старшинської знаті, духовенства й міщанства, вивчив теж докладно запланований свій маршрут на козацькій землі.

Наказний гетьман Павло Полуботок зробив добре враження на магістра Фреро.

«Це міцний характер, якого Петрові не вдасться так легко зламати», — міркував пан Фреро, розмовляючи з гетьманом віч-на-віч. У нього не було сумнівів, що Полуботок патріот своєї отчизни й за неї він міцно стоїть. Полуботок — мазепинець, хоч своє мазепинство приховує вельми вміло. Йнакше слідкують московські шпиги. Найближча Полуботкові старшина є йому вірна. Є полковники, що вислугуються москалям. Серед козацтва панує велика ненависть до москалів, яких вважають зайдами, грабіжниками та й взагалі варварами. Проте московська облуда, обман, зрада, вислужництво, це пістряк, що розточує живий організм козацького народу. Це запримічував на кожному кроці кмітливий магістер Фреро, подорожуючи по Україні.

Відвідував він міста, села, манастирі, школи, цікавився життям козацької старшини,