Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

Це була його одпочивальня. В куті стояло просте дубове ліжко, стара комода, такий же старий стіл і дубові крісла. Здовж стін тяглися полиці з книжками.

— Сідайте, панове, — підсунув альхемік крісла своїм гостям.

— Дозвольте, доміне, вам, представитися, — склонився легко пан Фреро, — я — магістер Жак Фреро, займаюся історичними дослідами й заїхав оце до вашої гостинної країни поцікавитися старовиною козацького народу.

— Рад вітати, дуже радий, — говорив альхемік, — рідко бо заходять до мене такі гості, як оце ви, доміне. З далеких країв не приїжджають, а місцеві сторонять і бояться мене, неправда ж, молодий чоловіче? — звернувся Сулюза до спудея.

— Та воно і правда, — замнявся Іван, — всяке про вас говорять…

— Знаю, знаю, — мотнув патлами альхемік, — бабнота верзе, начебто я зі сатаною спілкую. Дурні. Не розуміють, що я працюю для збагачення людського ума, для людського добра.

— Ви давненько тут проживаєте? — питав альхеміка пан Фреро.

— Мабуть, років десять, а мо й більше. Мені тут, на відлюдді, добре. Ніхто не лазить, не заглядає, спокійно тут, і можу займатися своїм ділом та читати й мислити…

— Згадував мені владика Ігор, що вам довелося побувати на Далекому Сході.

— Багато світу я побачив, доміне, — мовив Сулюза, поринувши нагло у своїх мислях, — багато добра і зла, багато людської суєти, все таки замало бачив перемоги добра над злом. Може, це питання поза вимірами нашої обмеженої людської мислі? Може, це питання, що його не може розділити вічність? Не знаю. Схід теж не дав вдоволяючої відповіді на мої турботливі мислі. Знайомився я зі східніми релігіями, та не знайшов у них того, чого шукав і шукаю…

— Божі шляхи незбагнуті, — мовив пан Фреро, — як незбагнута Божа сила, яка зі злого людського створіння робить добре. Стається чудо, коли в хаосі людоненависти людське сумління перероджується в користь духового росту людства. Людське горе вчить як треба берегти такий великий безсмертний Божий дар, як любов.

— Ви правду рекли, доміне, — підхопив альхемік, — любов — це найвища місія, що її Бог дає людям і народам, біда в тому, що нікчемна порошина, якою є людина, нехтує тією місією і стає не братом другій людині, а неситим вовком.

— Це й є перевага зла в боротьбі з добром. Старовинні, мудрі римляни говорили, що homo homini lupus[92].

— У наших часах хіба інакше? — встряв у розмову спудей.

— Людина потопає у злому, — говорив альхемік, — різні знаки на небі й на землі вказують, що людство живе у тривожних часах. Ніби й мир між народами, коли не враховувати тут і там невеликих воєн, проте констеляція зір віщує нові великі потрясення…

— Говорив владика Ігор, що ви, доміне, теж і віщуєте, — глянув допитливо пан Фреро на альхеміка.

— Можу дещо й сказати, — посміхнувся таємничо Сулюза. — Якщо цікаві, готов послужити.

— Незвичайно буду вам вдячний, — склонився магістер Фреро.

— Заждіть хвилинку, — підвівся з-за столу альхемік. Він вийшов із келії за хвилину повернувся, несучи в руках велику скляну зеленкуватого кольору кулю. Він поклав її на столі, сів на крісло, зробивши кілька таємничих рухів над кулею, уп’ялив в неї очі.

За кілька хвилин на його чолі з’явилася велика напруга, а чоло зарясніло потом.

На превелике здивування магістра і спудея скляна куля почала променіти різними кольорами, в ній перевалювалися бурливо темні і криваво-червоні згущення, що виглядали наче хмари, вони клубилися, куля почала нагло спалахувати вогненими язиками, а альхемік, увесь облитий потом, заговорив гробовим голосом «…бачу Париж у вогнях… повно озброєного люду… кров і ще раз кров… велика сокира відсікає людські голови… злітає королівська корона… володарі вбивають один одного… горять костьоли… голод, пошесть… люди вмирають на вулицях і в домах… їздці Апокаліпси летять ночами над французькою землею… молодий чоловік простягає руку по королівську корону… війна… війна… ллється людська кров…»

Скляна куля заблимала ще деякий час вогнянними спалахами, котрі зникали в густій хмарі, що згущувалася, переверталася в кулі й поволі, поволі розходилася й зникала. Вкоротці куля стала знову чиста й прозора як і перед тим.

Альхемік зітхнув важко й наче прокинувся з якогось важкого сну. Він обтер хустиною обличчя, залите густим потом, і глянув утомлено на присутніх.

— Простіть, доміне, що показав вам таке тривожне майбутнє вашої країни. Ми його вже не побачимо, бо воно наступить наприкінці цього століття, коли ми обидва вже будемо поза межами нашого земного життя…

Задумано мовчав, вертаючи до Полтави на нічліг до єпископського двору, магістер Фреро. Було йому чого й мислити після відвідин химерного козацького альхеміка, який навіщував таке лихо для соняшної Франції.

Спудей Іван ішов теж мовчки побіч задуманого магістра, не сміючи перебивати його задуми. Йому хотілося чимскоріше одвести чужинця до єпископського двору та й побігти собі на вулицю, де вже дівчата виводили пісні.

Вечір був тихий та дуже теплий. Зорі висипалися пригорщами на погідному небі. Перегодя і місяць виплив повагом з-поза обрію і все закупалося у місячному світлі та запроменіло.

неслася голосна пісня. Співали її дівчата, а їхні сорочки так і біліли, наче лебідки серед зелені.

Над Полтавою розкидалася чудова тиха ніч і заспокоювала розтривожені мислі магістра Жака Фреро.

Петербург виростав перед їхніми очима широкими брукованими вулицями й великими мурованими будинками. Вони були побудовані майже всі на один зразок